КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ

Одним з найяскравіших явищ епохи Ренесансу в традиційному викладі звичайно видається геліоцентрична система Коперника та вчення про нескінченні світи Джордано Бруно. Однак відкриття Коїперника було .передовою і революційною подією для майбутніх століть, а для Ренесансу воно демонструвало не тільки занепад, а й самозаперечення. Річ в тім, що Ренесанс виступав в історії західної культури як епоха звеличення людини, як період віри в людину, в її нескі’нчені можливості і в її оволодіння природою. Але Коперник і Бруно перетворили Землю на якусь нікчемну піщинку Всесвіту, а одночасно з цим і людина виявилася незр’ів’няніною, несумірною з безмежною темною безоднею світового простору. Великими відкриттями Коперяика, Галілея та Кеділера могутність людини була зруйнована. Виникла картина світу, в якій людина перетворилася на нікчемність з безмежно роздутим розумом і зарозумілістю. Таким чином, геліоцентризм і нескінчена безліч світів не просто суперечили культурі Ренесансу, а й були її запереченням.

Релігійне життя Ренесансу за своїм обсягом неосяжне, однак подібно точній науці, хронологічно пов’язаній з Відродженням, і в релігії здійснюється колосальний переворот. Мова йде про зародження в першій половині XVI ст. в Німеччині протестантизму, який, так само як і коперниканство, був продуктом того ж надзвичайного розвитку вільнодумства Відродження. Раніше церква розумілася як певного роду таємничий колективний організм, де кожний його член має найбезпосередніше спілкування з Христом. Відтепер усі таїнства обряду були скасовані, а церква перетворилася в молитовний дім, де вже нічого не залишалося, крім спі’ву молитов і слухання проповідей. Бути членом такого колективу віруючих поза всілякою церковною ієрархією, що виводили себе від самих апостолів, і поза всіляких таїнств та обрядів, в котрих безпосередньо був присутнім сам Христос, — це й означало відколотися від католицької церкви і стати протестантом. Отже протестантизм з’явився як результат такого розвитку джерел вільнодумства епохи Ренесансу, що він став дійсним самозапереченням Ренесансу. В цьому смислі і коперниканство, і протестантиз’м — явища одного порядку. У світогляді Відродження важливим рубежем є творчість Нікколо Макіавеллі. Індивідуалістична антропоцентрична концепція світу у нього збереглася, але вона зазнала серйозних уточнень. Поряд з проблемою особистості в творах Макіавеллі постали проблеми народу, класу, нації. Як майже всі великі мислителі епохи Відродження, Макіавеллі був справжнім художником. В своїй .класичній характеристиці епохи Відродження Ф. Енгельс поставив його ім’я поряд з іменами Леонардо да Вінчі, Альбрехта Дюрера, Мартіна Лютера. “Мандрагора” — одна з кращих комедій XVI ст., а “Казка про Бельфагору” не поступається барвистим оповіданням Банделло. Але найзначнішим твором Макіавеллі став .повний трагічних суперечностей “Государ”. Музою Макіавеллі була політика, причому реалізм політичних концепцій органічно поєднується в нього з реалізмом художнього методу. В його “Государі” політична ідеологія і політична наука сплітаються в драматичній формі міфа, своєрідній антиутоіпії.Макіавеллі вважав за потрібне відділення політики насамперед від християнської моралі, яку він вважав суюпільно шкідливою й навіть аморальною, адже “саме християнство зробило світ слабким, віддало його у владу негідникам”. Одна’к “Государі”, де чітко виявилася суперечливість світогляду його автора, реальна політика сильної особистості відокремлена від усілякої моралі, в тому числі й від гуманістичної. Головний герой книги не мав уже ні божественності людини Фічино та Пікоделла Мірандоли, ні універсальності людини Альберті. Він навіть людиною був тільки наполовину, не випадково міфологічним зразком для нього служив Кентавр, “Новому государеві,— писав Макіавеллі,— необхідно володіти природою як звіра, так і людини”. Вказуючи на практичну неможливість для “нового государя” мати всі людські чесноти, “тому що цього не допускають умови людського життя” (XV), Макіавеллі разом з тим визначав і відносність чеснот взагалі. Саме з цієї підстави набуло широкого розповсюдження уявлення про його цинічний аморалізм, хоча автор “Государя” зовсім не був циніком. Суперечності між загальнолюдською мораллю й політикою усвідомлювалися ни’м як трагічні суперечності часу.

“Государ” закінчується трагічно-патетичним закликом до звільнення Італії від “варварів”. Макіавеллі звертається, з одного боку, до славного дому Медичі, а з іншого — до гуманістичної традиції Петрарки, цитатою з якого закінчується книга. Тут поняття доблесті набуває ще однієї нової якості — воно стає символом не просто індивідуальної, а національно-народної доблесті. Але саме це й перетворювало антиутопію “Государя” в своєрідну ренесансну утопію, в якій були геніально угадані тенденції політичного розвитку Західної Європи.

В надрах культури Ренесансу сформувалися в ембріональному вигляді світогляд і стиль барокко. Його епоха настала після глибокої духовної та релігійної кризи, викликаної Реформацією. В епоху барокко своєрідний ‘погляд на людину і пристрасть до всього театрального народжують всепроникли’вий образ: весь світ — театр. Для ‘всіх, хто знає англійську мову, цей образ пов’язаний з ім’я’м Ше’кісіпіра, бо взято вислів з його комедії “Як вам це сподобається”. Але образ цей можна знайти. В уїсіх значних творах європейської літератури. Багатий порт Амстердам відкрив у 1638 р. міський театр, над входом до якого можна було прочитати рядки великого голландського поета Вонделла: “Наш світ — сцена, у кожного тут своя роль і кожному відплатиться за заслугою”. А в Іспанії, що суперничала з Голландією, сучасник Вонделла Кальдер.он де ла Барка створив свій відомий шедевр “Великий театр світу”, де світ зо’бражено як сцену опр’аажнього значення барокко.

Люди того часу завжди відчували на собі око боже й увагу всього світу, але це наповнювало їх почуттям самоповаги, прагненням зробити своє життя таким же яскравим і змістовним, яким воно поставало в живописі, скульптурі й драматургії. Подібно живоіпиюним портретам, палаци епохи барокко відображають уявлення їхніх творців про себе. Це панегірики в камені, що підносять чесноту тих, хто в них живе. Твори епохи барокко, прославляючи великих та їхні звершення, вражають нас своїм викликом і спробою заплушити нудьгу їх творців.