КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ

Уславився Мікеланджело і як живописець. За замовленням папи Юлія II він працює над розписом стелі (плафона) Сікстинської капели у Ватикані площею 600 м2. Мікеланджело присвячує цю гігантську фреску біблійним та античним легендам, починаючи від створення світу і закінчуючи Апокаліпсисом. Сотні фігур, ціле покоління давніх персонажів, де є і старі, і юні, і жінки, і діти. Це своєрідна енциклопедія різноманітних ракурсів, контрапостів. Чотири роки, в тяжких умовах, лежачи на спині на висоті 18 м, без помічників створював Мікеланджело свій шедевр живопису, в якому помітним стає формування нової техніки малюнку, розрахованої на сприйняттяглядачами “знизу-вгору”, до віртуозності розробленою митцями бароко XVII ст. Споріднює живопис Мікеланджело з пізнішою бароковою стилістикою і граничний драматизм представлених на Сікстинському плафоні зображень.

Після смерті Рафаеля, Мікеланджело продовжує будівництво Собору святого Петра в Римі. За його ескізами було виконано купол собору.

Набагато переживши своїх сучасників Леонардо да Вінчі та Рафаеля, Мікеланджело помер у віці 89 років на початку занепаду великої культурної епохи.Дещо пізніше почалась і довше протривала доба Високого Відродження у Венеції, яка тимчасово зберігала незалежність. Слід згадати венеціанських художників Джорджоне (“Юдиф”, “Спляча Венера”), Тіціана (“Вакханалія”, “Св. Себастьяи”, “Венера перед дзеркалом”), Тінторетто (“Спасіння Арсіної”, “Чудо св.Марка”, “Викрадення тіла св.Марка з Александрії, “Таємна вечеря”). На відміну від Джорджоне і Тіціана, у творчості Тінторетто вже помітний перехід до цілком нового мистецтва, сповненого імпровізації, динамізму, нестримної темпераментної енергійності. Художник пише багато і швидко — монументальні композиції, плафони, великі картини, часто переповнені фігурами у різноманітних, здебільшого запаморочливих ракурсах з найбільш ефектними перспективними фонами, які ніби цілком ігнорують площинний простір, змушуючи замкнені інтер’єри “розсуватися” і дихати простором. У всьому цьому Тінторетто — прямий попередник стилю бароко, однак без властивого бароко відтінку розсудкової вичурності.

Особливої уваги заслуговує пізнє Відродження. Мистецтво і література цього періоду в різних країнах Європи розвиваються нерівномірно й у досить своєрідних формах. В Італії вже після 1520 р. починає формуватися нова течія образотворчого мистецтва — маньєризм, яка відбила крах ренесансної утопії та пошуки нових ідеалів у нових умовах тогочасної реальності. Образ людини у маньєристів поступово втрачає ренесансні властивості, з’являється почуття розпачу, тривоги, невпевненості. Наголос у творах перших визначних представників маньєризму — А.Бронзіно, Ф.Пармінджаніно (“Мадонна з довгою шиєю”, 1535), Я.Понтормо — робився на суб’єктивній фантазії митця. Образи відзначались куртуазною манірністю, інколи неприродністю, холодною витонченістю. Більшість творів позначені штучно ускладненими композиціями, нагромадженням деталей, деформацією постатей.

Початок пізнього Відродження в Італії у часі збігся з початком доби Реформації, яку інколи називають Північним Ренесансом, і яка об’єднує культурний розвиток країн Північної Європи — Німеччини, Нідерландів, Швеції, Франції, Англії, а також (частково) Іспанії. Ідейна боротьба в цих країнах в ХУІ-ХУІІ ст. виступає під прапором кардинальної церковної реформи. Суспільно-політичний рух Реформації відіграв величезну, якщо не визначальну роль у становленні буржуазно-демократичних суспільств і створенні засад нової європейської культури.

Мистецтво Відродження у Нідерландах.

Нідерландський живопис XV століття в тому вигляді, який він прийняв й одержав подальший розвиток, був якісно новим явищем, що ознаменовав собою поворот у естетичних поглядах епохи.

Найважливішим фактором, що стимулює художню творчість, став інтерес до реального світу. Ціль творчості придбала реалістичний зміст. Індивідуальна значущість кожної речі, тварини, чи рослини вже не піддавалася сумніву; вона лише виправдувалася тим, що у всьому існуючому передбачалося присутність часточки божественного начала. Краса реального світу як прекрасного творіння божого з такою силою ввірвалася в мистецтво, що, незалежно від суб’єктивного відношення до цього питання самих нідерландських художників, що працювали в XV столітті, кращі з їхніх про-винищень залишилися в минулому як гімн світу природи і людському життю у всій різноманітності їхніх проявів.

Породжене Середньовіччям уявлення про взаємний зв’язок речей, що у час розквіту готики розумілося в релігійному аспекті, тепер придбало більш конкретний, позитивний характер. Воно переросло в загострене почуття цілісності видимого світу. Це почуття визначило собою і той шлях, по якому нідерландські майстри пішли в рішенні головної філософської проблеми Відродження, зв’язаної з етичним і естетичним утвердженням людської особистості. У їхній свідомості людина не протиставлялася світу і не звеличувалася над ним. Гуманістичний зміст нідерландського Відродження виразився не у формулі “Людина і світ” чи навіть “Людина над світом” (як в Італії), але “Людина у світі”. Цінність кожної окремої особистості в першу чергу обумовлювалася її причетністю до загального, тобто до поняття людства. А останнє, у свою чергу, знаходилося в нерозривному зв’язку з усім, що оточувало людей у конкретних умовах життя: природою, речами, повсякденним людським існуванням у визначеній країні, місті, селі, родині, будинку. І хоча нідерландські художники не досягли у своєму мистецтві високого гуманізму італійців і властивого останнім вираження гордої особистості, вони далеко випередили їх у художній інтерпретації множинних явищ дійсності.