КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ

Типовими представниками Високого Ренесансу були Леонардо, Рафаель і Мікеланджело. У Леонардо на перший план вийшли наукові інтереси, що стимулювали його мистецтво й водночас провадили у безвихідь. Невинність П’єро стала неможливою. Леонардо, спираючись на ідеї неоплатоніків, прийняв піфагорейські басади: “Пропорція присутня не лише у числі й мірі, але також у звуках, вазі, часі й місці, як у будь-якій дійсній силі”. Леонардо хотів, аби ренесансове розв’язання античних форм математично впорядкувалось і перетворилось на досконалий канон. Одначе його пошук упорядкованості заходив у суперечність з відчуттям органічної рівноваги й руху, котрі — за флорентійською традицією — він інтерпретував як безперервність течії й гармонійних обрисів. Леонардо був змушений шукати нові схеми організації матеріалу, вдаючись до піраміди й діагоналі, але, простежуючи водночас рух світла і тіні по нерівній поверхні, він відкрив спосіб центрування за допомогою світлотіні. Він міг пробувати науково обгрунтувати, математично узагальнити власне бачення, виходячи з небезпечного і напрочуд складного становища за допомогою графічного зображення впливу світла на сферу й циліндр, але у той же час усі його побудови розкладались на нові витки спіралі органічного розгалуження, попри зусилля створити декоративні вузли та вишукані плетива. Леонардо мав неминуче подавати життя як нескінченний плин: усе чисто повертається до води і у воді набуває символічного значення, а тим часом сама вода текла, западала у крутовир, доки не щезали перепони між людьми й первісним потопом, кінцем світу і фатальна кара не спадала на маляра і його побратимів по мистецтву. Геометрія трансформувалась на лабіринтоподібну складність безвихідного виру. “Погляньте-но на стіни з вогкими розводами або каміння нерівномірного забарвлення. Якщо вам треба придумати якесь оточення, то саме у цьому ви побачите подобу божеських ландшафтів, оздоблених горами, руїнами, камінням, гаями, розлогими рівнинами, пагорбами та розмаїтими видолинками; серед цього ви спостерігатимете битви й незвичні ошалілі постаті...” Засада візії, що упереджувала таких романтиків, як Колрідж, породила таємниче самозаглиблення “Мони Лізи”, сюжетів “Анна і Марія”, “Леда і Лебідь”, “Св. Іван”. Тваринне життя, від якого відмежувався митець-інтелектуаліст, повернулося до нього з проглибу, з пітьми, вибиваючи з-під ніг підпертя математичних обгрунтувань. Кількість незавершених проектів, дедалі більше небажання братися за пензель, захоплення визначальними формами — усе свідчило про величезну внутрішню напругу митця, котрий запровадив нові підвалини архітектоніки, а проте відчував “невідпорний поваб образів води, поривався до математичного канону, а проте скорявся владі присмеркової пластики світла та бачив хвилястий рух форм і досягав драматичного централітету за протиборства світла й тіні. Світ раптово змінився й поглибився; прагнучи витворити образ мрійливої витонченості й насолоди, митець раз по раз зображував суперечності, що розшарпували його світ і його самого. Попри те, що метод його провадив прямцем до Кореджо й Джорджоне, починала вже вимальовуватися постава Караваджо. Сприяючи зрілості Високого ренесансу, Леонардо прирік його на швидкий занепад,— настільки хитким виявився підмурівок його синтезу, настільки зловісною виявилася посмішка тваринного життя, котра причарувала його і до котрої він міг вдатись лише у мріях, настільки глибоке провалля відділяло проектовану образність від замаскованих нею суперечностей *.Рафаель зайшов у безвихідь з гармонійною ідеалізацією форм без глибоких суперечностей Леонардо а Мікеланджело - зі своїм шаленим почуттям непозбутніх терзань і напруг. Рафаель погодився з існуванням точки зупину і далі ідеалізував ті форми—майже так, як це вчинив за аналогічної ситуації Фідій, а Мікеланджело відмовився погодитися з обставинами, які романтики згодом назвали “енергією, що сковує”, і у боротьбі з перепонами копичив злість і надії у зображуваних фігурах, котрі у живописних, скульптурних і архітектурних творах достоту залишилися у сфері власних жорстоких напруг. Водночас вони відчували й інший глибокий і невблаганний вплив: здебільшого інтенсивне вираження страждань Христа у готичному ‘мистецтві передбачало спільність позицій митця й глядача, а Мікеланджело порушив цей зв’язок, трактуючи себе самого як Христа, не дошукуючись власного втілення у Христі. А проте він пристрасно опирався егоїзмові Ренесансу: і неповторно відбивав його, і пробував покласти йому край.

Решта художників слухняно рушила за Леонардо, Рафаелем та Мікеланджело. Фра Бартоломео і дель Сарто наслідували неспокійну доктрину морального вдосконалення Рафаеля, не володіючи ні його гармонійним прозрінням, ні майстерністю композиції; розмиті тіні й мрійлива посмішка Леонардо припровадили до Кореджо; вплив Мікеланджело покладено у підвалини маньєризму з його широкими коливаннями від побудов Бронзіно з нанесеною елегантністю до розкуйовдженої вітром емоційності Тінторетто або бурхливо формалізованих страждань Ель Греко. Новий поштовх відчувався лише у венеційців: вони сполучали візантійські зв’язки з новаторством Леонардо та фламандською колористикою. Белліні почав із захоплення металічними формами Монтеньї, на котрого справили враження фризи та прецесійна пишнота стародавнього Риму, але він неухильно підпорядковував подібні чинники вимогам світла й барви, створюючи м’яку, чисту атмосферу вечора. У його “Алегорії” ми подибуємо райський садок, котрий секуляризовано завдяки зображенню амурчиків біля дерева життя та кентавра поблизу хреста,— ось де починається перехід до пасторалі, яка невдовзі опинилася в епіцентрі венеційського живопису. Щонайвищого щабля цей стиль сягнув у доробку Джорджоне й Тіціана. Почуття відкриття, втрачене в аналітичному аспекті лінійної перспективи, повернулося у царині “форми як кольору”. Йдеться не про особливу яскравість венеційського кольору. Флорентійська кольорова гама могла бути барвистішою, але венеційський колір був усепроникний, і форми моделювалися за допомогою мас, що не відокремлювалися від кольору. Тіціан полюбляє срібно-сіру барву й притемнений пурпур, проте відтінки настільки вбираються у форми, що складається враження загальної вишуканої пластичності. Джорджоне — майстер безхмарного ліризму, задумливого, мрійливого світла: одухотвореність постає з золотавого світла і плиннихгармоній контуру. В усьому — якийсь пасторальний і райський настрій, відчуття того, що значення перебуває деінде,— у нечуваній музиці, до якої, як зауважив Пейтер, прислухаються люди, уся природа. У “Грозі” постави розділені, бо виблиск блискавки у центрі нерівномірно висвітлив світ довколишньої природи; єдність людини й природи ненадійно бережеться лише у музиці, уві сні. Тіціан розвинув таке бачення: його ню переважно оспалі, розчинені у мрії, котра подібна до пахощів і віддзеркалення їхньої багатої чуттєвої сутності. Зображення дії справляє приємність Тіціанові лише у тому випадку, якщо воно схоплене у мить розслаблення, підвладності, проте люди його вже вийшли зі стану сну і світ змальовується цілком реальним. Завдяки величезному зусиллю він творить композицію з масованим емоційним ефектом,— наприклад, у “Покладенні у домовину”. Але за своєю сутністю його метод організації матеріалу полягає у звичайному розміщенні об’ємів таким чином, що досягається максимальний ефект дихання маси, рівноваги, котра визначається таємними центрами органічного життя. Пейзажі йому також вдається збагатити таким же почуттям живої цілісності. У Тінторетто рівновага зникає: сіверковий ветер неспокійного розриву віє на усі форми, видобуваючи з них і розбурхуючи темно-синє полум’я. У веронців багате бачення перетворюється на пишне марне видовище.Одначе в італійському образотворчому мистецтві вже з’явилася нова сила (і знову на півночі) як реакція на вміле й тонке використання Карраччі елементів Високого Ренесансу. Караваджо (1573—1610) викрив порожнечу подібних розв’язань і поклав край трансові, що викликався венеційським кольором. Він постійно жив у бурях і зіткненнях з владою: 1606 р. він посварився з суперником І вбив його під час гри у теніс у Римі; у Неаполі його висвятили у лицарі ордену св. Івана, але він учинив напад на судового урядника, втік на Сицилію, його вигнали з ордену й поранили у бійці в таверні. Помер він від нервової перенапруги після спалаху гніву в іншій таверні. Його мистецтво схоже на його життя. Кажуть, буцім він писав модель просто на полотні: художник прагнув уловити звичайне життя з тягарями й вульгарністю за допомогою важкого холодного освітлення. Подейкують, ніби коли Караваджо малював Успіння Богородиці, то за модель йому правив розпухлий труп затонулої у Тібрі повії. Він відкидав будь-яку ідеалізацію, малював сучасне довкілля й строї (усупереч методові Відродження, котрий скеровувався на дезодорування святих через вбирання їх у класичні шати), залучав силу деталей, покладаючись на власну вельми драматизовану техніку світлотіні при досягненні рішучого спрощення й наданні своїй мистецькій ідеї неймовірної здатності впливати на глядача. Витворене Леонардо нове бачення зазнало радикальної й навіть злостивої переробки, що нарешті відірвала мистецтво від середньовічних підвалин і виокремила низку нових проблем **.