Традиційне гончарство Європи

Розділ 1

Традиції європейського гончарювання: соціальний статус, гендерний розподіл праці, передача професійних знань

Розгляд даних про гончарство Європи, що містяться у працях А. Нотіні та Й. Сабадфальві, варто почати із з'ясування статусу гончарства у традиційному суспільстві. Так, в багатьох міс-цевостях Угорщини (наприклад, у Подунав'ї і трансильванському Секлерланді) гончарство є домашнім ремеслом. Про громаду Мадарас у Секлерланді жартівливий віршик говорить, що там навіть парафіяльні священики є гончарями [1, с. 29-30]. У с. Легецені (провінція Біхар, західна Румунія) ще на початку ХХ ст. також гончарювали всі у селі — включно з попом і сільським вчителем [6, с. 36]. На тлі загальноєвропейських даних дисонансом виглядають Німеччина, Чехія, Словаччина, де гончарство вважалося «брудним», магічно «страшним» і «диявольським» ремеслом [11, с. 74-75, 79; 8б с. 14].

Як правило, гончарство належало до шанованих, «високих», ритуально «чистих» ремесел. Здебільшого ним займалися чоловіки, а жінки виконували другорядні роботи. В Угорщині, згі-дно з традиційним розподілом праці, прикрашання ремісничих виробів часто було справою дівчат і жінок. Хоча гончарі часто виконували цю роботу й самі, здебільшого розпис глиняних виробів за допомогою ріжка доручався жіночим членам родини. До речі, в Угорщині жінки також розписували виготовлені чоловіками різьблені меблі [1, с. 32]. Проте були й винятки. У селі Мадьяргертеленд виготовлення посуду було суто жіночою роботою, яку мусила опанувати кожна жінка, кожна дівчина і якій також мусили навчатися жінки, що вийшли сюди заміж з інших сіл. Вони виготовляли лише певні види посуду: глеки і глечики, які вручну формували по спіралі з глиняних валиків. Цей архаїчний спосіб гончарювання без круга чи на ручному крузі був жіночою роботою на Балканському півострові, особливо у зонах архаїки — як, наприклад, у віддалених місцевостях Албанії, Боснії, Сербії і Хорватії. Таку технологію виготовлення глиняного посуду у Європі ХХ ст. можна ще було знайти у північній Іспанії, а саме в Піренеях, в Португалії, у Франції (Бретань), а також у Східній Прусії. У Данії — на півдні Середньої Ютландії — ще в 30-х рр. ХХ ст. виготовленням горщиків та іншого начиння з глини займалися виключно жінки. Вони робили «димлений» посуд, працюючи лише для власних потреб і не використовуючи гончарного круга[14, с. 6, 15]. Оскільки жінки займалися гончарством також у багатьох країнах Африки, Азії та Америки, чимало вчених робить висновок, що гончарство первісно було жіночим ремеслом і лише згодом його перейняли чоловіки. Ми ж відзначимо високий суспільний статус гончарства, якому мусили вчитися усі прибулі в село жінки, яким не цуралися займатися священики.Цікавим аспектом є також передача професійних знань. Так, наприклад, у гончарів Схід-ної і Західної Фінляндії вона відбувається по-різному. Східнофінська традиція гончарювання має корені у Росії та східній Польщі. Її принесли з собою переселенці з Карелії. Згідно з цією традицією, професія мусить передаватися усередині родини, від батька до сина. Противагу цьому становить західнофінська традиція, витоки якої — у місцевості навколо шведського міс-та Гевле, на острові Готланд та в Німеччині, і за якою фаху навчалися у майстра. Підмайстри часто здійснювали мандрівку до Швеції й Німеччини. У західній Фінляндії жінки не брали участі в гончарюванні, проте іноді гончарі працювали разом з жінками і дітьми. Раніше, як вже мовилося, ремесло передавали від вчителя до учня. Згідно з західнофінською традицією, будують у приміщенні поза майстернею і комин виводять так, що він обігріває робоче приміщення. У Карелії гончарському фаху вчилися всередині сім'ї, його передавали від батька до сина. За західнофінською традицією, навпаки, вимагалося йти в учні до майстра, щоб потім мандрувати в якості підмайстра на великі відстані і часто подорожувати в інші країни. При поверненні, коли показували, що вміють, складали екзамен на майстра. Нині діти гончарів не хочуть кудись їхати, та й самі майстри не прагнуть брати учнів [6, с. 44, 136, 180].

Грецькі гончарі доручають своїм дружинам розмальовувати посуд, лише жінки відповіда-льні за його декорування. Іноді вони не лише малюють квіти на горщиках і тарілках, але також глазують їх і закладають горно [6, с. 14 — 15]. Марія, дружина гончаря Васіліоса Конторойдаса з острова Самос, зізнається: «Я охоче малюю квіти і охоче готую щось смачне — це те саме почуття. Коли мій чоловік недавно взяв і почав їсти шматок горіхового пирога пальцями в глині, я запитала його, чи то правду кажуть, що гончар проковтне шість тон глини, перш ніж помре» [6, с. 16]. У Греції гончарська професія передається від батька до сина, гончарем стають, якщо цей фах є родинним. Усі сини гончаря продовжують його справу [6, с. 14, 70]. На острові Кріт в Фрапсаноні гончарством займаються у літні місяці. Традиційно гончар роблять перерву в своєму ремеслі у жовтні, перед сезоном дощів, і взимку. У грецькій мові слово «весна» буквально означає «відкриття», і гончарі знову беруться за свою діяльність, коли відкривається природа… Раніше гончарі часто працювали колективно, групами по п'ять-шість чоловік. Пара працювала за кругами і ще пара діставала сировину — глину й дрова. Продавали посуд по сусідству, а транспортом, як і сьогодні, були віслюки. Після сезону ділили гроші, які отримали за продаж. Це була дуже міцна команда, і чоловіки під час сезону жили у наметах в полях коло майстерень [6, с. 168], а звідси, мабуть, можна простежити витоки цехів.

Гончарі з Муньяно (провінція Умбрія в Італії) щовівторка й щосуботи продають свої ви-роби у м. Перуджія на сходах собору. Так робили ще їхні батьки й діди (можливо, це вказує на культовий характер їхнього ремесла). Гончар Маріо Ансельмі розповідає: «Я маю grande pass-sione… — велику пристрасть, і це — гончарне ремесло. Це важко пояснити, але це — як во-гонь, що горить тут, всередині. Можливо, я можу це пояснити тим, що покажу вам старі моделі, які моя родина виготовляла протягом трьох поколінь, а тоді я вам … покажу справжнього «великого» гончаря…», — він має на увазі свого друга Даніеле Вінчіолі. Гончарське ремесло передається у спадок в родині [6, с. 78]. У Ріпаб'янка коло Перуджії майже всі гончарі є родичами, фах передається від батька до сина, від тестя до зятя. Щоб зробити кухонний горщик, вчаться рік, на урну в стародавньому стилі — 15 років; гончарі використовують найману робочу силу для добування глини і випалу [6, с. 58].