Національне музичне академічне мистецтво в Україні: пріоритети репертуарної політики
Тут неодноразово виконувалися твори В.Сильвестрова, Є. Стан-ковича, А. Гаврилець, А. Загайкевич, В. Рунчака, С. Зажитька, О. Коза-ренка, К. Цепколенко, С. Азарової, В. Польової, Ю. Гомельської [26].
Твори українських композиторів на цьому фестивалі виконують не лише вітчизняні виконавці, а й іноземні музиканти. Так, наприклад, “Дуель-дует № 9” К. Цепколенко грали італійці Ф. Дерью та А. Бініпер-кусія, а твір для кларнета й віолончелі О. Щетинського “Навхрест” виконувало тріо “Ауаіоn” із Швейцарії.
Велике значення цього фестивалю насамперед у сприянні виходу нової української музики на світову арену. Президент одеського форуму Б. Вульф порівняв значення цієї акції для сьогодення із всесвітньо відомими фестивалями – “Варшавською осінню” і “Празькою весною”, які свого часу слугували єдиним місцем для зустрічей митців Сходу і Заходу [27] .
З часом у фестивальну орбіту включилися обласні й навіть районні центри: у Харкові проводиться фестиваль “С. В. Рахманінов та українська культура”, у Запоріжжі – “Бароко і авангард”, у Каневі – “Фарботони”, в Кіровограді – “Травневі музичні зустрічі” тощо [1].
Останнім часом у Києві намітився деякий “перелом” на користь класичної музики. Так, регулярно організовуються гастролі оперних та балетних труп Большого й Маріїнського театрів, ансамблів “Віртуози Москви” (худ. кер. В. Співаков), “Московські солісти” (Ю. Башмет) та ін. Однак ціна квитка на подібні вистави чи концерти зазвичай дуже висока. Вона недоступна рядовому викладачеві музичної школи, студентові музичного училища чи музично-педагогічного факультету педагогічного університету, пересічному меломану. Отже, виникає риторичне запитання – чи відіграє подібний концерт помітну роль у загальному культурному процесі, оскільки доступний лише вельми обмеженому колу?
Завдяки державній фінансовій підтримці вхід на фестивалі академічної музики завжди вільний. На місцях же фінансові питання полагоджуються завдяки допомозі місцевих адміністрацій та спонсорів. Таким чином забезпечується висока відвідуваність майже всіх концертів фестивалів, що має не аби яке значення для естетично-виховної ролі національного музичного мистецтва [1].
Проаналізуємо сьогоднішній репертуар оперних театрів України. Чи багато на їх афішах творів українських композиторів? І чи довго затримуються в діючому репертуарі поодинокі, підготовлені до певних дат, скажімо, балети сучасних авторів? Ні в Харкові, ні в Донецьку, ні у Львові, ні в Дніпропетровську таких вистав давно вже немає. У Львівській опері років вісім тому спромоглися відновити у дещо скороченому варіанті постановку “Лілеї” К. Данькевича, здійснену А. Шекерою ще в 1964 році, але зробили це нашвидкуруч, аби відзначити нею чергову шевченківську дату.
А в столиці? Знято з репертуару балет Є. Станковича “Вікінги”, невдало втілений В. Литвиновим у 2000 році. Інший твір цього відомого композитора — комедійну "Ніч перед Різдвом", теж у версії В. Литвинова, яку театр кілька сезонів поспіль демонстрував лише напередодні різдвяного вечора, вже зняли з репертуару. Не йде “Русалонька”
О. Костіна, колись здійснена В. Федотовим. Не мав ще й досі сценічного втілення й балет В. Корейка “Оргія” за поемою Лесі Українки [28, 29].Отже, з величезної балетної спадщини українських композиторів (близько 50 різноманітних за жанрами і формами партитур!) байдужі до національної культури театри обрали тільки три-чотири назви. Але й до їх втілення поставилися без належної зацікавленості й уваги. Чому так сталося?
Національна опера України, яка ще в 70-90-ті роки була своєрідною творчою лабораторією українського балету і долучила до цього жанру видатних композиторів-симфоністів, зокрема В. Губаренка й Є. Станковича, сьогодні відверто ігнорує власні традиції і здобутки, виявляючи повну байдужість навіть до тих творів, що животіють у діючому репертуарі. Останні ж 14 років українські балети були нечастим гостем на сцені столичного оперного театру. У репертуарі було два балети українських композиторів – “Лісова пісня” й “Лілея”, які йшли фактично для “галочки”, а основна ставка в афіші робилася на твори світової класики [5, 28].
Колись національним репертуаром в оперних театрах опікувалися. До втілення творів українських композиторів залучалися найкращі постановники, диригенти, хореографи. Отже, доки столичні колективи музичних театрів не відродять власні традиції, доти українські балети не стануть мистецькою подією і не триматимуться у репертуарі. Адже визначні театральні події були – в 70-90-х роках ними стали київські постановки балетів В. Губаренка й Є. Станковича, коли талановиті симфоністи робили перші кроки в опануванні складних законів балетного жанру.