Оновлення методів та напрямків в мистецтві. Скульптура, музика, театр, кінематограф, архітектура

В історії національної культури кожної країни був свій драматург або режисер-новатор, який створив новий театр, що відповідав завданням часу. Так, з спектаклю за п'єсою Альфреда Жаррі «Убюкороль», власне, і починається істо¬рія драматургії і театру XX століття як Франції, так і світу. Цей перший драматург-авангардист своїми трагіфарсами значно розширив горизонти театрального мистецтва.

Вищими досягненнями європейського мистецтва були наступні театральні жанри: опера і балет. Ще раз нагадаємо вам, що початок XX століття в мистецтві характеризується боротьбою між академічним традиціоналізмом та авангардом.Театральне мистецтво теж не уникло цієї боротьби і змін, що сталися внаслідок цього. Поділ на два основних напрям¬ки відбувся і в театрі. Поряд з реалістичним театром успіш¬но розвивався умовний або експресіоністський напрямок. У Франції це було об'єднання «Картель», в Німеччині те¬атр очолювали М. Рейнгардт, Е. Піскатор, в Італії — Л. Піранделло і У. Бетті.

Модерністи розуміли вплив театру на світогляд людини. Вони вважали, що в сучасному світобаченні театр відіграє особливу роль серед інших видів мистецтва. Один з ідеоло¬гів модернізму француз Ж. Лакан стверджував, що невро¬зи, психози та інші відхилення у психіці людини спричи¬няються театральними ефектами особистості. Оскільки будь-яка людина перебуває в пошуках власної ідентичнос¬ті, то вона обов'язково включається в гру, суть якої полягає в неодноразових перевтілюваннях.

Теорія Ж. Лакана була сприйнята багатьма режисерами-модерністами Франції, Англії, Німеччини, Росії та інших країн. Ідеї радикального перетворення сценічного мистец¬тва реалізувались в «трагедійному театрі», «театрі соціаль¬ної маски», «епічному театрі», «театрі абсурду», «театрі жорстокості» тощо.

Сценічне мистецтво цих країн збагатилось новими ви¬ражальними засобами, переживало творчу еволюцію. Що стосується останньої, то це був не тільки новий стан театру, а навіть сам вираз був новим, вперше вжитим А. Бергсоном в його лекції.

На початку століття Париж називали столицею світу -письменники, школою малювання — художники, серцем світу — діячі культури взагалі. Справді, це місто було генера¬тором ідей для всього світу. Якщо молода людина мріяла ста¬ти митцем, то вона знала, що найкращою школою красного письменства чи вміння малювати був Париж. Всі знамениті в майбутньому письменники або художники мали в своїй біо¬графії роки, проведені в Парижі на Монмартрі. В столиці Франції пройшли перші всесвітні виставки з наукових і тех¬нічних досягнень, а міжнародного визнання іспанець П. Пікассо, італієць А. Модільяні, поляк Г. Аполлінер, українець О. Архипенко, росіянин М. Шагал та інші досягли саме в Па¬рижі. Валети і опери для Гранд-Опера писали такі знамени¬тості як Валері і Онеггер, а ставила їх видатна танцівниця їда Рубінштейн. Постановки Шекспіра, Расіна, Чехова відбува¬лись в Комеді-Франсез і Одеоні. Найбільший успіх в усьому світі тоді мали паризькі містико-еротичні рев'ю з шансонет¬ками і досконалою хореографією. Несамовито вирувало те¬атральне життя з його лівими і правими напрямками — активізмом, зенітизмом, симультанізмом, а також пуризмом, машинізмом, конструктивізмом.

Англійському реформатору сцени Гордону Крегу нале¬жала ідея трагедійного театру. Вона була провідною у фор¬муванні всеосяжної концепції сценічного мистецтва, на¬приклад, театру Б. Брехта. Втративши віру в, як здавалось, вичерпані можливості реалістичного театру, Г. Крег радив режисерам шукати джерела натхнення в суспільстві. Основ¬ним жанром Крег вважав тільки трагедію.

Наприкінці 20-х років XX століття німецький режисер і драматург Б. Брехт сформулював ідею епічного театру. За¬вданням такого театру Брехт вважав створення цілковитої ілюзії життя на сцені. Глядач на спектаклі не переносився в іншу епоху, тому акторові не було потреби перевтілюватись. Навпаки, через гру він показував, яким є герой. Таким чи¬ном, через гру актор примушував глядача думати, а не пе¬реживати. Взагалі ж німецький театр в цей час пройшов шлях від експресіоністсько-пацифістської драми до епіч¬но-політичного театру.

Як Крег, так і Брехт дотримувались принципів модерні¬зму, найповніше втілених в творчості російського режисе¬ра Всеволода Мейерхольда та в його «театрі соціальної ма¬ски». Такий театр відображав не стосунки між людьми, а виводив серію соціальних типів. Однак панівною в сценіч¬ному мистецтві Росії була система Станіславського. Цей радянський режисер створив теорію, метод і артистичну техніку, що отримала його ім'я. Завдяки цій системі впер¬ше вирішувалась проблема свідомого оволодіння творчи¬ми процесами, досліджується шлях органічного входжен¬ня актора в образ.

Вже 10-ті роки XX століття були в Україні відзначені бурхливим розвитком театру. Так, в 1918 році тільки в Киє¬ві працювало три театри, серед них і «Молодий театр», очо¬люваний Лесем Курбасом. В репертуарі цього театру були твори не тільки світових, а й вітчизняних класиків і модер¬ністів — Лесі Українки, В. Винниченка, О. Олеся. Тоді ж на базі свого «Молодого театру» Л. Курбас створив об'єднан¬ня «Березіль». За задумом режисера, це мистецьке об'єднан¬ня повинно було стати синкретичним. Тобто в ньому мали б поєднуватися різні види мистецтва — театрального, літе¬ратурного, музичного.Особливо яскраво режисерський талант Л. Курбаса про -явився після переїзду «Березіля» в 1926 році в Харків. Там режисер продовжив свою реформаторську діяльність, орієнтуючись на всесвітню естетику. Л. Курбас створив тео¬рію мистецького перетворення життя, поєднував в спектак¬лях українське бароко і новоєвропейський експресіонізм. Постійний експеримент та пошук талановитого режисера справили великий вплив на все мистецьке і літературне життя України.