Понятійний апарат законів про культуру
Постає питання: що таке фільмофонд і чим відрізняється він від фонду фільмів ? Часто-густо трапляється підміна понять . , зміщення смислу слів .Наприклад, у вживанні означень телебачення: суспільне, громадське,соціальне, не кажучи вже про еквілібристику з терміном національний. У Ст.9.(Органи управління кінематографією) проголошується: “Державну політику в галузі кінематографії здійснює відповідний центральний орган виконавчої влади”. Це на початку. В кінці ж цієї статті читаємо:“Місцеві органи управління кінематографією реалізують державну політику в галузі кінематографії.”В чому полягає відмінність між здійсненням та реалізацією державної політики? У Ст.10 ( Види фільмів ) читаємо:”За видами фільми поділяються на ігрові, анімаційні (мультиплікаційні), неігрові тощо”. Очевидне порушення дихотомічного принципу класифікації за законом логіки, відомим як tertium non datur ( третього не дано ). Скидається на пряму екстраполяцію нахабно відвертого й політично небезкорисливого софізму: “у Боснії воюють серби, хорвати й ... мусульмани...” , коли насправді там воюють православні, католики й мусульмани - тобто точиться релігійна війна?! ).Подібна логічна недоладність, на нещастя, є характерною ознакою й архітектоніки (побудови) Закону. Так, викликає щонайменше подив Ст.5 ( Основні принципи кінематографії ).По-переше, незграбністю формулюванн: як це- принципи кінематографії? Навіть у світлі власного (тексту Закону) визначення: “ кінематографія - це галузь культури, що об”єднує комплекс видів професійної д іяльності (до речі, професійна діяльність - ще один термін, що залишився без визначення, хоча зустрічається в тексті Закону неодноразаово), пов”язаної з виробництвом, розповсюдженням, зберіганням та демонструванням фільмів, навчально-науковою роботою у цій галузі” . Як це можливо збагнути: принципи ... галузі? За аналогією до інших галузей художньої культури , нариклад - принципи... живопису, архітектури, театру, музики?. Досить так поставити питання, щоб стала очевидною надуманість, щоб не сказати безглуздість змісту цієї статті у поданій редакції .
По-друге, впадає в око загальність, декларативність положень цієї статті: “утвердження творами кінематографії ідей гуманізму, загальнолюдських цінностей, національно-культурних та духовних цінностей”, “розвиток кіноіндустрії та традицій національної кінематографії”,”збереження національної та світової кінематографічної спадщини”, і т.д. По-іншому виглядала б, можливо, справа, якби деякі з цих положень та увійшли були б до розділу, де регламентується державна політика в галузі кінематографії. Тоді, за умови конкретизщації та визначення механізмів , вірогідно, могли б набрати певної ваги положення на зразок: “гарантування свободи творчості, захисту інтелектуальної власності, авторських і суміжних прав, моральних і матеріальних інтересів суб”єктів кінематографії”, “заохочення благодійної діяльності”, “рівності прав і можливостей суб'єктів кінематографії, незалежно від форми власності у виробництві, розповсюдженні та демонструванні (публічному показі) фільмів” тощо.
Над те: окремі положення цієї ж Статті видаються, принаймні, сумнівними, якщо не хибними . Наприклад: “сприяння розвиткові національної свідомості, патріотичних почуттів, естетичного та екологічного виховання громадян”.
Не кажучи вже про стилістичну неоковирність ( сприяння розвиткові ... почуттів ... виховання ), авторам, вочевидь “ зацикленим” на слові “ національне” (як Ходжа Насреддін з відомої притчі - на слові “ халва” ) , певно, й невтямки, що національна свідомість - дуже своєрідна (своє рідне) річ: щось на зразок “кривого дзеркала”, яке лестить господареві та спотворює зображення інших...
Викликають сумнів щодо юридичної правомірності статті Закону про телебачення й радіомовлення , у яких ідеться про завдання працівників державного радіо й телебачення щодо “ роз'яснення рішень органів законодавчої, виконавчої та судової” влади”: з огляду на невизначеність терміну “ роз'яснення”. Тим більш, що “рішення” цих органів бувають прямо протилежного змісту, характеру й спрямованості.На практиці, як показує досвід, застосування цього положення перетворює засоби масової інформації на фактичне “продовження” гілки виконавчої влади і зводить нанівець всі декларації про однакове представництво, висвітлення і т.д., не кажучи вже про незалежність ЗМІ як “четверту” гілку влади, якою б вони таки мали б бути в демократичному суспільстві.
Звертає на себе увагу настирливе вживання слова національний (національна база телебачення, національне телевиробництво, національне телебачення і т.д.) у не властивому для нього значенні - з “державницьким” відтінком.
Усталеним нормативним, в українській мові є вживання слова національний у синонімічному до етнічного значенні, що цілковито відповідає етимології цих термінів: латинське natio (націо) означає точнісінько те саме, що й грецьке h t n o z (етнос) та наше народ. “ Національний”, отже, означає приналежний до певного етносу, народу, але ніяк не держави. ” Державницького” відтінку це слово набуло в ряді Західних країн, зокрема у Франції, Америці. У США, коли кажуть fathers of nation ( батьки нації ) мають на levws основоположників держави, у нас же, коли величають, наприклад Тараса Шевченка, духовним батьком нації, мають на увазі саме народ, а не державу. Насильницьке нав'язування цього слова у невластивому українській мові значенні (продовжене запровадженням “статусу національного” для закладів культури) є не ичм іншим як актом погвалту мови, за державність та чистоту якої нібито так переживають ті, хто редагує законодавчі акти й без ладу та міри нашпиговує їх цим терміном.Не може не викликати заперечень зміст Ст.31 Закону про радіомовлення та телебачення , згідно з якою “ релігійні передачі” відносяться (підносяться!) до ряду державно-політичних ( сесії Верх.Ради,офіційні державні заходи і церемонії, виступи Президента, Голови ВР, Прем”єр міністра, голови Конст.Суду, депутатів ВР,членів Уряду). Це прямо суперечить положенням “Закону про свободу совісті”, відповідно до якого церква відокремлена від держави, а сповідання чи несповідання певної релігії оголошено особистою справою кожного громадянина.