Понятійний апарат законів про культуру
А ось положення про набуття статусу “Національного” в “продюсерській системі” українського кінематографу:
“2.1.Згідно з заявою (форма №1) та пакетом документів (додаток №1) продюсерів, грунтуючись на Положенні “Про державну підтримку національних фільмів у продюсерській системі”, Міністерство культури і мистецтв України приймає рішення про надання фільму статусу національного і про його державну фінансову підтримку з урахуванням висновку Експертної комісії по кінематографії Міністерства культури і мистецтв України.
2.2.Міністерство культури і мистецтв видає продюсеру посвідчення національного фільму (форма 2), яке реєструється у Національному центрі Олександра Довженка.
Це посвідчення надає право продюсеру на звернення в державні і недержавні організації і заклади, зарубіжні кіноорганізації за допомогою чи сприянням у виробництві та розповсюдженні національного фільму і є документом-гарантом кінопрокату”.
...Яка турбота про “національне”! Продюсер ще навіть не… той , не “вагітний” - він щойно лише збирається “пошлюбитись” (назвемо це так), - а гаданому ненарожденному ще фільму - на відміну від громадян - уже й паспорт виписують: аби чимхутчіш графу “національність” заповнити...
Як кажуть у народі: теля ще в ... (ну, десь там!..), а той (отой самий!) уже з довбнею бігає...До речі, а як бути стосовно національної (ще не здійсненої) вистави, національного (ще ненаписаного) роману, національного (ще не поставленого) балету, національної (ще не здійсненої) опери, національної (ще не скомпонованої) симфонії? Чому б сусідам по дружньому колу мистецтв та не скористатись цими кіновинаходами?..
Державна “підтримка”, або законне право на... жебрацтво
А тепер спробуймо з`ясувати, що то воно за “продюсерська система”, у якій “держава” збирається підтримувати “національний фільм”.Та підтримувати так щедро що аж відважується надавати продюсеру право ... звертатись за допомогою чи сприянням ! і то не тільки до неї, а навіть до “недержавних” організацій та закладів... над те: до “зарубіжних кіноорганізацій”...Що то значить батьківська турбота! Як наділяти “правами” так наділяти!.(Чи може, боронь боже, це означає, що ті, хто не ощасливилений такими “посвідченнями”, не мають права навіть клопотатись про допомогу та сприяння - звертатись хоч би до зарубіжних та й своїх “недержавних” (до “державних”, ясно, зась!) організацій? А що? За принципом: дозволено тільки те, що “дозволено”, а що “не дозволено” -те, значить, заборонено... )
“ До суб”єктів продюсерської системи належать продюсерські і дистрибюторські фірми, кіновідеостудії,технічні сервісні підприємства,кінотелеканали,кінотеатри, кіно- і відеоустановки, рекламні і фестивальні агентства в галузі кінематографії, кіноринки,інші фізичні чи юридичні особи, що займаються підприємницькою дяльністю у галузі кінематографії ”.
По суті це визначення співпадає з визначенням терміну кінематографія, як воно подане у Законі.Порівняймо:
“кінематографія - галузь культури, що об”єднує комплекс видів професійної діяльності, пов”язаної з виробництвом, розповсюдженням,зберіганням та демонструванням фільмів, навчально-науковою роботою у цій галузі ”.
“Випадає в сухий осадок” при порівнянні лише апендикс про “навчально-наукову роботу”. І закономірно випадає : ця діяльність, хоча й пов”язана з виробничою, по суті галуззю кінематографії, до неї власне не належить: це особлива й окрема, “невиробнича” (в цьому розумінні), сфера: науки та освіти.
Отож визначення “продюсерської системи” є визначенням іншими й більш точним словами системи кінематографії. Але в такому разі, до чого тут фраза “державна підтримка ... в продюсерській системі”, коли це одне й те ж ( в “розумінні” творців цих документів”)?
Справа в тому, що визначення продюсерської системи є некоректне. В тексті Закону про кінематографію термін продюсер подається в такому формулюванні:
“ продюсер фільму - фізична або юридична особа, яка бере на себе ініціативу й відповідальність за фінансування, виробництво та розповсюдження фільму ”.