Понятійний апарат законів про культуру
Інша річ, що при цьому можуть виявитися найнесподіваніші казуси ідеологічного порядку: “американський”- за правовласним статусом фільм (як-от фільми В.Авраменка) може бути “українським” за своїм “духом”, тим часом як “український” за юрисдикцією може виявитися, принаймні, видаватися декотрим - “антиукраїнським” за своїм ідейним спрямуванням (як-от фільми українських студій про події 1945-1952 р.р. в західних областях України).
Застосування положення Закону про “національний фільм” у такій редакції може призвести на практиці до драстичних казусів. Бо за цим логічно плутаним визначенням до категорії національних не потрапляють всі кінематографічні твори навіть української тематики, створені українцями “діаспори” на українські кошти і просякнуті “українським духом” (не тільки фільми В.Авраменка). Не підпадає під рубрику “національних” також цілий ряд творів класиків української кінематографії (О.Довженка, І.Савченка, С.Параджанова), створених (вироблених) не на території України. Що в принципі суперечить задуму: “сприяння, доступу глядачів до перегляду творів національної кінематографічної спадщини” (Ст.12 Закону про кінематографію).Загалом видається сумнівною в цілому затія в такий спосіб,- шляхом адміністрування , - досягти бажаного результату - сприяння як доступові до національної культурної спадщини, так і піднесенню виробництва “національних фільмів”. До цієї думки схиляє й світовий досвід. Зокрема й Франції, на яку здебільшого прийнято посилатись, коли йдеться про державне протегування розвиткові національної культури. Державно-національний “хрестовий похід” проти засилля іноземних (американських) фільмів там розпочався 1982 р. Через 10 р . підбили перші підсумки. Якщо у 1982 р. доход від американських фільмів становив бл. 70 млн франків, то в 1992 - він зменшився аж на 2 млн. При цьому доход від прокату “національних” фільмів за цей же час скоротився у два рази: з понад 90 млн франків у 1982 р. до 45 млн - у 1992 р. Сказати ж, що “зате”, мовляв, відбулися особливі художні зрушення, злети і т.д. в національній французькій кінематографії цього періоду, також підстав нема.
Треба, зрештою, збагнути, що у цій сфері, сфері культури, мистецтва, діють інші “закони”. “Негативним” визначенням їх може слугувати аксіома: чого нема у житті - не бувати тому й у мистецтві: нізвідки взятися йому в театрі, музиці, літературі, кіно…
“Національний фільм” в Законі, або: і мертвим, і живим, і ненарожденним?..
Гротескні потуги незграбно “прив`язати” до фільму ярлик “національний”, будучи продовженням подібних інфантильних виграшок із цим терміном в інших сферах культури, є таксамо безглуздими теоретично і безплідними, коли не шкідливими, практично-політично, як і надавання титулу “Національний” академії наук, театрам, творчим спілкам і т.д. - аж до намагань штучно витворити в чиновницьких кабінетах, якщо не в лабораторних колбах, “національну ідею” .
Вивершує цей бешкет уявлень (стосовно поняття “національного” - і не тільки його) “Положення про державну підтримку національних фільмів у продюсерській системі”.
...Хочеться вірити, на думці авторів цих документів насправді була турбота про підтримку “національного” (тобто свого, домашнього, а не зарубіжного) виробника фільмів (за усталеною в кінематографі термінологією - продюсера (англ.,фр.), продуцента (нім.), продуктора (ісп.,італ), - тобто людини чи юридичної особи, яка в решті решт є відповідальним виробником фільму, тобто продукту)... Але така вже азартна ця гра новітніх державотворців у жонглювання словом “національний” (як недавніх - словом “комуністичний”), що втриматись виявилось не під силу.І от “об” єктом державної підтримки” замість живої й реальної людини (продюсера) виявився міфічний “національний фільм”. Так прямо й написано чорним по білому:
“Об`єктом державної підтримки в продюсерській системі є національний фільм”...
За “логікою” цього документу фільм, - на відміну від театру, опери, спілки письменників і т.п. - може набути титул “Національного” навіть задовго ще до свого щасливого (або й нещасливого) народження. Порівняймо лишень.
Ось положення із Закону про музеї (остання частина Ст.6 .Види музеїв ): “Державному музею, який має музейне зібрання пам'яток загальнодержавного значення, набув міжнародного визнання і є провідним культурно-освітнім та науково-дослідним закладом у відповідних профільних групах музейної мережі України, у встановленому законодавством України порядку може бути надано статус національного музею України”.
Зверніть увагу: за поважних обставин музей ( музей !) тільки може бути удостоєний звання “національний”!