Понятійний апарат законів про культуру
З іншого боку, за цим визначенням до категорії фільм не можуть бути віднесені навіть кінематографічні шедеври пори “німого кіно” (наприклад, “Звенигора” О.Довженка) - бо вони не належать до “аудіо візуальних творів кінематографії”! з розряду “ фільмів ” мають бути вилучені також кінематографічні твори, які “складаються” всього лише з одного “епізоду” - через те, що вони не “складаються з епізодів”...
Подібна логічна непроясненість фундаментальних для цього Закону понять ( твір , фільм, національний фільм, оригінал твору, національний екранний час, виробництво і створення фільму тощо) неминуче призводитиме до правових колізій при спробі практичного застосування тих чи тих його положень.
Найближчим каменем спотикання неодмінно виявиться спроба реалізувати норму цього Закону щодо демонстрування так званих “національних фільмів” при використанні так званого “національного екранного часу”.
Дебош уявлень і понять, або: “національне” - “духом” чи “тілом ”?Згідно з затвердженим Кабінетом міністрів України “Положенням про національний екранний час та його використання суб'єктами кінематографії й телебачення” запроваджується 30-ти процентна квота для обов”язкового демонстрування “національних фільмів” при використанні “національного екранного часу”.
Відразу виниають питання: що таке “національний екранний час”? що таке - “національний фільм”?
“Національний екранний час, - читаємо у Законі (Ст.3) - сумарний час, протягом якого здійснюється демонстрування (публічний показ) фільмів у кіновідеомережі та на каналах мовлення телебачення України”.
При такому, сумарному, щоб не сказати оптовому, підході - як можна на практиці реалізувати цю вимогу без ускладнень, непорозумінь, скандалів? Якщо стосовно телеканалів ще якось можна вирахувати ці 30%, то як бути з окремими кінотеатрами, кіноустановками, відеосалонами і т.д.? По кожному зокрема? То так, певно, й належало б написати - коли не тексті Закону, то, принаймні в підзаконному Положенні...
Питання про національний екранний час, торгівлю ним як “оптом” так і “в роздріб” має, до речі, далеко не простий політикоекономічний зміст. Але про це далі. Зараз же спробуймо з`ясувати, що ж таке національний фільм “в законі”:
“національний фільм - створений суб'єктами кінематографії України. Фільм, виробництво якого здійснено в Україні та авторське право чи право власності на який повністю або частково належить суб'єктам кінематографії України.
Спробуймо збагнути.
Залишимо в дужках, тобто осторонь, питання про те, що означає застосування поряд істотно відмінних між собою термінів створення та виробництво (Чи означає це, що створення “твору кінематографії” (?! літературний сценарій, режисерська експлікація і т.д. ? - див. вище) може здійснитись у Москві чи Парижі, а його виробництво на студії у Києві чи Одесі?..), - придивимось до того, що власне являє собою, за цим визначенням, “національний фільм”.
Неважко помітити, що при визначенні цього терміну застосовано одночасно кілька різнорідних критеріїв - громадянський, правоавторський, правовласницький, географічний. Це робить неясним, про що взагалі йдеться: про приналежність фільму до “духовної” скарбниці української культури чи про правовласну “матеріальну” приналежність його до культури України - як загальнонародного (загальнодержавного) надбання (набутку, добра, власності, майна)?
Втім, зрештою, видається цілковито сумнівним (з огляду на таке визначення) - як те, так і інше. Бо духовна приналежність певного твору мистецтва до тієї чи іншої національної культури визначається зовсім не юридичними приписами - тут діють зовсім інші закономірності, які жодною мірою на підлягають правовому регулюванню (фактом певної національної культури їх робить соціальнпсихологічний (а не виробничий) процес - сприймання, освоєння і засвоєння “національним духом”, тобто національною свідомістю та національним почуттям народу). Для становлення ж статусу фільму у правовласних “майнових” відношеннях не варто стільки всього городити: його “національна” (=державна) приналежність (юрисдикція) визначається громадянством продюсера (продуцента, виробника - юридичної чи фізичної особи, на кошти якої виготовлений (“створений”, “вироблений”) фільм. Принаймні, це усталена у світі практика.