Іван Франко і світова культура

Аналізуючи великі трагедії Шекспіра, Франко, як ми вже відзначали, поряд з детальним викладенням фактів дає свою трактовку шекспірівських образів. Відомо, скільки суперечливих тлумачень викликала і викликає у буржуазних учених постать Гамлета. Це — найбільш трагічний і складний шекспірівський образ, який передає не тільки трагедію гуманізму в епоху пер¬вісного нагромадження, а й ставлення Шекспіра як одного з най¬більших гуманістів своєї епохи до дійсності. З приводу різних тлумачень цього образу Франко пише, що «праця коментато¬рів над Гамлетом від часу Гетевого «Вільгельма Мейстера» більше затемнила, ніж вияснила її, повіднаходила загадки і тем¬ноти й там, де їх зовсім нема».

Франко вважав образ Гамлета надзвичайно суб'єктивним. Проте це не означало, що образ Гамлета мав у собі автобіогра¬фічні риси. Франко тут поняттю «суб'єктивний» надавав іншого і ширшого значення, «його устами, — пише Франко, — поет ви¬словив багато такого, що пекло його власну душу...». Він цитує висловлювання Гамлета, спрямовані проти існуючого ладу, що розкривають його гуманістичне ставлення до життя і доводять, що устами Тамлета говорить сам Шекспір. Монолог Гамлета збігається своєю ідейною спрямованістю з славетним LXVI-м со¬нетом Шекспіра, який захопив Франка своєю викривальною си¬лою і глибиною філософської думки. Франко довго працював над перекладом цього сонета. Різноманітні варіанти цього перекладу свідчать про те, наскільки ідеї Шекспіра хвилювали Франка, скільки свого, наболілого вклав український письменник у цей переклад.До питання про майстерність Шекспіра, про значення його драматургії Франко звертається дуже часто. У передмові до сво¬го перекладу драми Мільтона «Самсонборець» (1907 р.) він пише не тільки про цю драму, а й розкриває своє ставлення до шекспірівської драматургії. Франко вбачає значення драми Мільтона насамперед у дусі протесту, яким пройнятий твір «ве¬ликого англійського поета та борця за свободу думки та слова» . Він відмічає окремі вдалі спостереження поета, пов'язані з англійською дійсністю, вірні психологічні характеристики. Але в цілому Франко вважає, що після Шекспіра англійська драматур¬гія пішла на спад. «Можна сказати, що літературні таланти сього нового покоління (XVII в.) здрібніли в порівнянню до своїх по¬передників. І разом з тим дуже значно звузився обсяг їх творчости. Характерним явищем сеї нової доби являється перевага біблійних тем над національними та інтернаціональними та упа¬док драматичної штуки...».

Франко підкреслює недоліки драми Мільтона, керуючись прин¬ципами шекспірівської драматургії. Він пише про те, що «Міль-тон зовсім не подібно до Шекспіра усунув зі сцени всю акцію, а заступив її конфліктами людських потреб, характерів та при¬страстей, які виявляються переважно з довгих промовах; власти¬во драматичного діалога, яких так багато в Шекспіра, але яких безсмертні взірці дали вже чільні грецькі трагіки, у мільтоновій драмі зовсім нема» 3. Таким чином, слабість драматургії Міль¬тона Франко вбачає у відсутності драматичної дії, в абстракції, у відсутності типових характерів, у підміні драматичного кон¬флікту і драматичного діалогу, що розкриває людські взаємини, довгими декларативними монологами героїв. Власне, це, — тіль¬ки в ширших масштабах, — мав на увазі Маркс у своєму листу¬ванні з Лассалем, вказуючи, що у Шекспіра герої — живі люди, а у Шіллера — тільки рупори часу.

До питання про особливості шекспірівської драматургії з її широкими соціальними конфліктами, напруженою драматичною дією Франко не раз звертається в статтях, присвячених сучасним драматургам — Гауптману та ін. Для Франка творчість Шекспі¬ра — джерело1 і великий приклад для розвитку вітчизняної дра¬матургії.

Вибираючи твір для перекладу, Франко, поруч з художньою цінністю твору, керувався його ідейною спрямованістю. Великі протестанти, борці за незалежність свого народу були близькі Франку як письменникові й людині. Твори поетів, прогресивних романтиків, письменників-реалістів постійно хвилювали Франка. Деякі з них були його супутниками протягом всього життя.

Природно, що образ Байрона, який віддав своє життя за не¬залежність грецького народу, не міг не притягнути увагу Франка. Він написав статтю про Байрона, зробив переклад новогрецької пісні з поеми «Дон Жуан» і чудовий поетичний переклад «Каїна».

Франка приваблювала до прогресивних романтиків їх нена¬висть до всякої несправедливості, викривання власницьких відно¬син, огида до буржуазного ладу, прагнення до ідеалу, співчуття пригнобленим. Він вважав, що багато чого в творчості роман¬тиків, і насамперед дух протесту, яким перейняті твори прогре¬сивних романтиків, є актуальним і сьогодні. До свого перекладу байронівського «Каїна» він пише «Замітку перекладчика», де дає своє розуміння образу Каїна. «Каїн — проява історична. Це мислячий чоловік двадцятих років нашого століття. Велика полі¬тична реакція того часу, страшний суспільний і розумовий гніт — се грунт, на котрім він виріс. Найважніші, найпіднесніші духові потреби чоловіка старанно придавлювались, а найслабше їх за-явлення вважалось гріхом, проступком. Думка скована кайда¬нами «Святої спілки царів» не .могла розвиватись свобідно і про¬ганялась мов дикий звір...» .

Дуже цікава праця Франка про Конрада Фердінанда Майєра. Він всіляко популяризував цього визначного, але маловідомого в українській літературі письменника; сам перекладав його поезії, друкував переклади, зроблені Маковеєм. В радянському літера¬турознавстві ще й досі немає дослідження про Майєра, і стаття Франка є єдиним джерелом, що дає загальні відомості і аналіз творчого шляху письменника.