Іван Франко і світова культура
У передмові до своєї праці «Данте Алігієрі» Франко поси¬лається на її джерело, воїна написана «на основі гарної книжки молодого віденського письменника Карла Федерна «Dante», 1899, Leipzig, Berlin und Vien».
Даючи поширений коментарій до українського перекладу «Фауста», Франко посилається на книгу «Goethes Faust, Erla'utert von Heinrich Duntzer», Leipzig, 1879».
Перша половина статті про Гауптмана — це переказ праці Шлентера, друга — містить оригінальне дослідження творчості Гауптмана. Це дало деяким критикам підставу твердити, що до¬слідження Франка з питань західно-європейських літератур — не більше ніж популяризація або викладання відомих уже літера¬турних праць. Проте запозичення Франка обмежувалися лише ви¬кладанням фактів, що стосувались до епохи, життя або діяльності письменника. Звичайно кожний дослідник, звертаючись до загаль¬новідомих фактів, не посилається на джерело, яким він користу¬вався. Франко з властивою йому сумлінністю завжди вказує ці джерела. У тлумаченні і показі літературних фактів, а головне, — в аналізі творчості письменника він виступає оригінальним дослід¬ником, освітлюючи ту чи іншу галузь діяльності письменника променем ясного мислення, надзвичайно глибокого проникнення в суть його творчості.
У 1890 p. «Маніфест Комуністичної партії» вийшов окремим виданням (як додаток до журналу «Народ»). В бібліотеці Фран¬ка зберігається Женевське видання «Маніфесту Комуністичної партії» 1880 р. Франко не міг не знати і про наступні видання. У 1905 p., коли Франко писав дослідження про Дайте, він, мабуть, уже знав передмову Енгельса до італійського видання 1893 р.
Але не це здається нам вирішальним у даному питанні. Важ¬ко сказати, наскільки висловлювання Франка пов'язане з харак¬теристикою Енгельса. Нам важливо відзначити, що аналіз Фран¬ка в головних моментах збігається з марксистською точкою зору.
Франко вважає Дайте ініціатором «всіх новочасних літера¬тур». І не тільки тому, що «Божествена комедія» є по суті реалі¬стичним відображенням життя сучасної йому Італії, а насамперед тому, що в центрі його творчості стоїть доля людини з її психо¬логічними переживаннями і душевними конфліктами. «Те, що окружало його на землі, він переносить у підземний і надземний світ, поділений на три рази по дев'ять кругів, засіляє ті круги живими, сучасними людьми, показує нам їх муки і терпіння, їх радощі і надії...».Франко був поетом великої емоціональної сили. Холодна об'єктивність там, де йдеться про людські долі, завжди була для нього почуттям дивним і незрозумілим. Він був глибоко тенден¬ційним поетом і це споріднювало його з Дайте. «І коли інші епо¬пеї, — пише Франко, — малюють той зверхній світ холодно, спо¬кійно — Дайте малює його в найвищім напруженню чуття, про¬пускає всі образи скрізь призму того чуття, немов би весь світ плавав, крутився і тремтів на хвилях його могутнього чуття».
Гуманізм, боротьба проти князів світських і духовних, реалі¬стичне відображення дійсності, пристрасне ставлення до долі лю¬дини — все це робить творчість Дайте, незважаючи на сторіччя, що відділяють великого італійського поета від Франка, співзвуч¬ною українському письменникові. Він пише, що Дайте «в темнім чотирнадцятім століттю без остраху випускає такі слова, за які й тепер, у двадцятім не дуже би погладили по головці»3. Доля Дайте, поета і політичного діяча, що провів своє життя у вигнан¬ні, але не скорився, не поступився своїми поглядами, — була ду¬же близькою Франку.
У статті Франка про Дайте є такі знаменні слова: «Дантова поема се не лише малюнок даного закутка дійсного світу, який Дайте переходив своїми ногами, і малюнок тої історичної доби з її героями й катастрофами, яку пережив Дайте.., се не лише малюнок індивідуальної душевної драми, що відбилася в Дантовій душі; се щось іще більше, ще глубше; се малюнок душевного перелому в душі кождого чоловіка... Се віковічна повість кождого з нас». Це повість про людину, що відмовилась від свого осо¬бистого щастя і добробуту в ім'я своїх ідеалів, для «загального добра».
В цьому вбачав Франко типовий конфлікт сучасної передової людини. Сучасність з її гострими соціальними суперечностями, з наростаючою боротьбою пригноблених мас вимагала, щоб пе¬редова людина віддавала благородній справі захисту інтересів рідного народу все своє життя.
У своїй віршованій переробці «Дон Кіхота» («Пригоди Дон Кихота», «Дзвінок», 1891) Франко насамперед підкреслює со¬ціальну спрямованість безсмертного романа Сервантеса, критику феодалізму. Образ Дон Кіхота він трактує як образ людини, що до кінця віддала своє життя служінню одній ідеї.
В той же час він не знімає сатиричного забарвлення цього образу там, де йдеться про ідеалізм Дон Кіхота, про його рицар¬ські риси та ін. Створюючи на основі геніального твору Серван¬теса свою поему, він мріяв про появу в українській літературі гумористично-сатиричної поеми, яка «давала б панораму нашого суспільного, політичного та духовного життя... вроді іспанського «Дон Кихота» або Гейневої поеми «Deutschland»