Іван Франко і світова культура
Своєю художньою творчістю, науковими публіцистичними працями, перекладами Франко боровся за розквіт реалістичної на¬родної української літератури і не тільки української, оскільки Франко брав діяльну участь у літературному процесі слов'янських країн, особливо Польщі і Чехословаччини. Різноманітні сторони його діяльності завжди мали єдиний напрям і єдині завдання.
Переслідуючи часто просвітницькі цілі, прагнучи зробити над¬банням народу досягнення світової культури, Франко провадив певний відбір, керуючись принципами, про які він не раз згадував у своїх літературознавчих статтях і передмовах до видань світо¬вих письменників українською мовою.
В передмовах до поем «Істар», «Сатні і Табубу», «Бідний Ген¬ріх», «Поема про білу сорочку», «Похорон», Франко вказує на їх джерела в старовавілопському епосі, в середньовічній її новій західноєвропейській поезії, заявляючи в той же час про те, що «передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зро¬зуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми по¬коліннями».
Але далеко не кожний твір, незалежно від того, до якої літе¬ратури він належить: літератури давніх часів або сучасної, — збагачує душу народу, його національну культуру.
«Зрештою думаю, — пише Франко, — що не в тім річ, з якої бочки бере поет напій, що подає своєму народові, а в тім, який напій він подає йому, чи чисте, покріпляюче вино, чи наркотик на приспання. Я наркотиками не шинкую». Ці слова визначають характер перекладацької та популяризаторської діяльності укра¬їнського письменника.
Франко розумів, що в умовах класового суспільства до куль¬тури кожної країни не можна підходити як до єдиної культури, і чітко розмежовував її прогресивні і реакційні напрями. Це особливо яскраво виявляється у ставленні Франка До культури російського народу. Як своїми перекладами, так і статтями Фран¬ко постійно популяризував передову російську літературу і в той же час різко виступав проти офіціальної царської Росії і її реак¬ційних ідеологів. Він говорив, що не слід змішувати офіціальну Росію з передовими російськими письменниками. «Розуміється, держава московська, її жандарми та чиновники і їх гніт на всяку свобідну думку — одно діло, а література російська з Гоголями, Бєлінськими, Тургенєвими, Добролюбовими, Писарєвими, Ща-повими, Решетниковими та Некрасовими — зовсім друге діло» '. Без тісних зв'язків з передовою російською культурою Франко не мислив собі розвитку української літератури і літератур брат¬ніх слов'янських народів.
Ще у 70-ті роки, накреслюючи план різних видань, Франко передусім ставить перед собою і своїми соратниками завдання ознайомити український народ з творами Гоголя, Салтикова-Щедріна, Некрасова, Чернишевського. його перу належать пе¬реклади з Гоголя, Салтикова-Щедріна, Некрасова, Лєрмонтова, Пушкіна; ряд статей, присвячених Толстому, Горькому, Тургенєву, Щедріну, Герцену, Успенському та іншим.Знайомлячи українського читача з передовою російською лі¬тературою, Франко таким чином сприяв розвиткові української літератури в певному напрямі.
Він виступав проти тих «галицьких общеруссов», які бачили «апогей російської поезії в Хом'якові і Аксакові, не признавали Гоголя». У 1887 p., у зв'язку з відгуками чеської реакційної пре¬си на смерть Каткова, Франко пише звернення «До відома панів чехів»: «...Зрозумійте, п. чехи, що коли хочете єднатись з Росією, то, якщо ви не втратили людської гідності, можете єднатись тіль¬ки з тою шляхетною частиною російського суспільства, одним сло¬вом з Росією І. Тургенєва, Салтикова, Чернишевського, Добролю-бова, Писарєва, а не з Росією Мещерського, Суворіна, Каткова, орган якого «Московские ведомоети» дотепно назвав в своїй статті Салтиков «помои» — тобто — помиї».
Аналізуючи передові явища в українській, чеській і польській культурі, Франко постійно звертається до питання про зв'язки з передовою російською культурою. Для письменника це питання про єдність передових сил слов'янських народів на основі ідей російських революційних демократів. «Література певного часу,— пише Франко, — повинна бути образом життя, праці, бесіди, ду¬мок того часу. Сесю формулу в найчастішій формі бачимо пере¬ведену у російських реалістів...».
Отже, література повинна розвиватися в реалістичному напря¬мі, функції її зовсім не обмежуються простим відображенням життєвих явищ. Література — це активна сила, що має певні цілі. «Ціль її, очевидячки, така: вказувати в самім корені добрі і злі боки існуючого порядку і витворювати з-поміж інтелігенції лю¬дей, готових служити всею силою для піддержання добрих і усу¬нення злих боків життя, — значить зближувати інтелігенцію з народом і загрівати її до служби його добру» .