Капітал банку та методи його оцінки

вартості капіталу, виходячи з поточної курсової вартості акцій банку та їх кількості на ринку.

Оцінка капіталу за ринковою вартістю відбиває реальний стан банку та сту¬пінь захисту вкладників. Але банки здебільшого не зацікавлені в такому підхо¬ді до визначення розміру капіталу, оскільки інші методи розрахунку дають привабливіші результати і сприяють зміцненню становища на ринку. Крім то¬го, не завжди можна оцінити активи та зобов'язання за ринковою вартістю, особливо в умовах недостатньо розвиненого ринку. Метод оцінювання капіта¬лу за ринковою вартістю здебільшого використовується менеджментом банку для внутрішніх потреб і контролю.

Метод "регулюючих бухгалтерських процедур" полягає в обчисленні роз¬міру капіталу за правилами, які встановлені регулюючими інстанціями. Прави¬ла в різних країнах різні, але часто такий підхід є спробою зробити банки на¬дійнішими для сторонніх спостерігачів. З методом "регулюючих бухгалтерсь¬ких процедур" капітал банку розраховується як сума ряду складових: акціонер¬ного капіталу, нерозподіленого прибутку; резервних фондів, у тому числі на покриття кредитних і валютних ризиків, субординованих зобов'язань і інше.

Такий підхід має істотні недоліки, які полягають у розгляді боргових зобо¬в'язань та резервів на покриття збитків як капіталу банку. Саме з цієї причини метод "регулюючих бухгалтерських процедур" постійно критикують зарубіжні економісти.Питання про рівень достатності капіталу, який забезпечив би довіру до банку з боку вкладників, інвесторів, кредиторів та органів нагляду, є найсуперечливі¬шим у теорії банківської справи. В економічній літературі це питання назива¬ють проблемою адекватності капіталу. Адекватність капіталу відображає рівень надійності та ризикованості банку і передбачає уявлення про банківський капі¬тал як джерело покриття збитків. Об'єктивна потреба збільшувати капітал бан¬ку зумовлена інфляційними процесами, розширенням масштабів банківської ді-яльності та підвищенням рівня ризику, пов'язаного з мінливістю фінансових ринків. Через це вкладники висувають дедалі жорсткіші вимоги до розміру ка¬піталу.

Враховуючи ту важливу роль, яку банки відіграють у будь-якому суспільс¬тві, регулюючі органи багатьох країн протягом десятиріч встановлювали міні¬мальні норми (стандарти) достатності капіталу. Капітал банку був і далі зали¬шається одним із показників, які регулюються в кожній країні.

У банківській практиці існують різні методи вивчення достатності капіталу.

1.Метод лівереджу (важеля) полягає у встановленні нормативу співвідно¬

шення власних та залучених коштів банку. Наприклад, якщо співвідношення

встановлено на рівні 5 %, то це означає, що залучені кошти банку не можуть

перевищувати капітал більш ніж у 20 раз. До 1998 року НБУ використовував

цей метод для розрахунку оціночного показника достатності капіталу банку. У

США в 1983 році норматив співвідношення власного капіталу до залучених

коштів становив 3%. Метод лівереджу має такі недоліки:

•не проводиться диференціація між різними видами капіталу;

•не враховується рівень ризикованості активних операцій;

•не беруться до уваги позабалансові зобов'язання та пов'язаний з ними ри¬

зик. У сучасній банківській практиці цей метод визначення достатності