Церковно-релігійна діяльність Івана Огієнка (1917-1947)
Отже, житейські випробування для Огієнка лише починалися і хто знає, як би склалася доля вченого, якби не події Першої світової війни, а згодом і лютневої революції 1917 р. в Росії. Восени 1915 р. за наказом військового командування царської армії всі факультети університету Св.Володимира, окрім медичного, були евакуйовані вглиб Росії – до Саратова. Зроблено це було з метою уникнення в тилу армії “студентської маси, що легко піддається всякій агітації”.
Як професорський стипендіат, Огієнко був звільнений від військової служби. Не поїхав він і до Саратова. Через родинні обставини молодий вчений змушений був залишитися в Києві. З осені 1914 р. він тимчасово влаштувався вчителем російської мови і літератури до гімназії М.Стельмашенка, влітку 1915 р. працював лектором на літніх курсах учителів початкових класів у Радомишлі, займався репетиторством і викладанням у сьомій Київській гімназії Янковського.
Поряд з цим Огієнко зайнявся активною науковою роботою. Зокрема він опрацьовував різноманітні архівні матеріали, пов’язані з історією рідного краю. На основі їх використання він писав історичні нариси, які публікувалися в періодиці і виходили окремими виданнями – “Брусилівська братська школа”, “Брусилівський братський шпиталь”, “Брусилівське церковне братство”, “Брусилівська св.Воскресенська замкова церква”. Ці дослідження повертали з небуття цікаві епізоди з життя провінційних освітніх, релігійних і доброчинних закладів, архівні дані про які, на противагу подібним закладам у центрі, були скупими і безсистемними. За ініціативою автора було започатковано дві цікаві бібліотечні серії – “Нариси культурного життя старої Малоросії” і “До історії шкіл у Малоросії”.
Його руками створено унікальну книгу “Містечко Брусілов та його околиці. Історичний нарис”.
Як істинний учений, Огієнко ніколи не починав писати будь-який свій твір, не опрацювавши все те, що з цієї проблематики було висловлено іншими авторами чи певною мірою стосувалося об’єкта дослідження. І в цій розвідці про рідне містечко Брусилов він використав всю інформацію про нього з багатотомного “Архів Юго-Западной России”, “Актов Южной и Западной России”, польської “Chronici”, різноманітних літописних збірників, “Teraturgema” Афанасія Кальнофойського за 1633 р., “Slovnik geograficzny krolewstwa Polskego”, праці В.Антоновича, М.Максимовича, О.Єфименко та ін.
Наміри продовжити написання історичних нарисів про міста рідного краю в І.Огієнка були, але брак вільного часу не дозволяв реалізувати їх. Більше зусиль у цей період Огієнко докладав до практичних освітніх і громадських справ своїх земляків. Цілком закономірно, що земляки обирають його почесним куратором початкової школи в Брусилові й він енергійно береться за буденні щоденні клопоти: організовує ремонт школи, збирає серед знайомих у Києві книги для поповнення шкільної бібліотеки, дарує їй немало власних книг. Як найважливіший обов’язок для себе сприймає молодий вчений прохання брусилівчан поклопотатися в Києві про відкриття вищого початкового училища, бо то була його давня мрія. Немало урядових кабінетів довелося обходити, а перед тим – зібрати понад тисячу підписів мешканців міста й округа на підтримку цього прохання, оформити десятки всяких документів, поки, нарешті, не отримав на руки урядового дозволу. Перебрав на себе й пошук коштів для викупу достойного приміщення та трьох десятин землі у місцевого дідича Синельникова, а ще – пошук учителів на різні предмети, насамперед, української, німецької, англійської мов.
Початок жовтня 1916 р., завдяки старанням Огієнка в Брусилові позначився справді великим святом: на головному майдані місточка розпочався молебень, після якого велелюдне зібрання попрямувало до приміщення училища для його освячення і відкриття. Івана Огієнка, як організатора і засновника цього вищого училища в житомирській глибинці, обрали почесним куратором.Брусилівчани і мешканці округи добре знали і щиро поважали Івана Огієнка ще з студентських років за його добру вдачу і працьовитість. Авторитету додало йому й відкриття училища. Він користувався надзвичайною популярністю серед земляків.
Восени 1916 р. евакуйована частина університету повернулася до Києва і в червоному корпусі було відновлено звичний навчальний процес. Приват-доцент Огієнко тоді приступив до читання нового курсу “Історія східнослов’янського наголосу”. На посаді приват-доцента він перебував до початку російської лютневої революції 1917 р. , яку він сприйняв з оптимізмом.
В умовах революції, коли переважна більшість викладачів університету зайняла вичікувальну позицію, Іван Огієнко відважився на рішучий громадянський крок, який безумовно загрожував йому втратою і роботи і реалізації подальших наукових намірів. Уже в квітні 1917 р. він одним з перших перейшов на викладання українською мовою і практично розпочав, без дозволу на те Вченої ради, читати для своїх студентів новий курс – “Історія української мови”.