Церковно-релігійна діяльність Івана Огієнка (1917-1947)

На превеликий жаль, миротворчі зусилля нового душпастиря української церкви, м’яко кажучи, не влаштовували польської влади. З початком 1944 р. польський уряд вдається ще до однієї, надто жорстокої і цинічної спроби знищення українського православ’я, що нічим не може бути виправданим. Уряд Польщі вдався до справжнього терору, що чинився озброєними польськими загонами проти беззахисних українських віруючих. Лише протягом двох тижнів березня 1944 р. в одному лише Губешівському повіті в результаті такого кривавого погрому загинуло понад дві тисячі православних. А за період 1942-1944 рр. на Холмщині було вбито у міжконфесійному конфлікті близько п’яти тисяч українців. Саме в ці трагічні часи – 16 березня 1944 р. на соборі єпископів Варшавської митрополії Іван Огієнко було висвячено на митрополита Холмського і Підляського.

Поруйнування українських православних церков тривало і в наступному. Тому 4 квітня 1944 р. Іларіон у своїй резиденції на святій Даниловій Горі у Холмі, в соборі Пречистої діви Марії, пише глибоко стурбоване, емоційне й проникливе “Звернення до духовенства та православних українців, католиків-поляків Холмщини і Підляшшя про бажання служителів православної віри, про руйнування поляками православної церкви й нищення провідників її та українського населення на території Холмщини і Підляшшя” . Навівши в цьому документі вражаючі приклади жорстокості, митрополит ще раз звернувся до розуму й серця кожного: “Я, митрополит невинно кров’ю политої Холмщини – православної землі, пастирським посланням цим ще раз звертаюся до всіх холмщаків, як православних українців, так і католиків-поляків, з своїм гарячим закликом до братерського спокою, до взаємного зрозуміння й повної сусідської згоди.

Не дивлячись на таку протидію польських властей, Іларіон не лише самовіддано захищав інтереси віруючих українців, а й утверджував свою концепцію щодо відродження Української церкви поза межами своєї єпархії. Зокрема це стосується й відродження давньої традиції соборності в Українській церкві. Єпархіальний собор, що проводився в Холмі 21-23 жовтня 1941 р., був першим не лише в Холмсько-Підляській єпархії, а й у цілій Україні. Всі поточні питання церковного життя почала розглядати Архієрейська рада, що складалася з тридцяти представників громадськості.На місцях збільшувалася кількість парафій, розпочато будівництво п’яти нових соборів. Предметом пильної уваги Іларіона стало відновлення кафедрального собору, розчищення Данилової криниці із святою водою в ній, благоустрій святих Данилових печер – місця вічного спочинку великого Данила Романовича та ще шістьох українських князів, а також ієрархів українського православ’я. З приводу необхідності повернення святій Даниловій Горі її первісного вигляду 31 травня 1942 р. він звертається із спеціальним пасторським листом до всіх людей доброї волі. В ньому знаходимо такі хвилюючі для кожного, кому дорогий свій край, слова: “Свята Данилова Гора в стародавньому княжому місті Холмі – це національна українська святиня, мила й дорога кожному українцеві тими великими історичними подіями, що тут відбувалися. Висунена далеко на захід, оточена не все прихильним нам сусідом, Св.Данилова Гора часто бувала наражена на занедбання, а то й руйнацію. Належне утримання цієї великої нашої святині – це святий обов’язок оборони нашої народної чести”.

В цей час у Холмі розгорнулася значна українізацій на робота на теренах освіти і культури. За ініціативою Іларіона було створено єпархіальну Холмське-Підляську бібліотеку з музеєм при ній, де за короткий час було зібрано понад 40 тис. томів книг. В наступному вона поповнювалася за рахунок жертовної допомоги письменників, видавництв, широкого українського громадянства Європи. Заходами Іларіона 1943 р. в Холмі засновано вищу духовну школу, яка з часом перетворилася у справжній науковий центр. В ній працювало шість професорів, два кандидати богослов’я та інші. Окремі предмети – “Методологія наукової праці”, “Сучасний церковнослов’янський правопис” та ін. – в цій школі читав архієпископ Іван Огієнко.

Сумний перебіг міжконфесійної боротьби на Холмщині і Підляшші значною мірою спонукали Івана Огієнка сконцентрувати свої зусилля як ученого на підготовці до написання цілої серії досліджень з історії Української Православної Церкви. Архієпископ Іларіон мав серйозні наміри реалізувати концепцію відродження Української Автокефальної Православної Церкви, основі ідеї якої викладено в “Меморіялі про майбутній устрій Української Православної Церкви”. Цей документ було остаточно схвалено й підписано 31 серпня 1941 р. трьома Холмськими установами: Товариством Українських боголосвів, Архієпископською радою і Єпархіальним церковним братством. Головнішими постулатами цього документа є такі, як: православна церква має взяти найбезпосереднішу участь у відновленні української державності, на чолі якої має стати лише така особа, яка глибоко проникнута релігійними й історичними традиціями; мусимо виконати всенародний заповіт великого митрополита Петра Могили – Українська православна церква мусить стати Патріархією з Патріархом на чолі; уважаємо за свій національний обов’язок голосно сказати, що український єпископат має складатися тільки з свідомих українців; служити народові – служити Богові; богослужбовою мовою церкви мусить бути жива українська літературна мова та ін. Але в умовах окупації це було нереально.

Перший крок для написання ґрунтовної, що опирається на широкий архівний матеріал, історії української церкви Іван Огієнко зробив у 20-х роках ХХ ст., оперативно видавав у створеному ним самим видавництві “Українська Автокефальна Православна Церква” кілька невеликих за обсягом книжок. 1942 року в Празі побачило світ солідне двотомне видання “Українська церква”. Перший том книги охоплює період від початків християнства серед українського народу ще в доісторичну добу до виходу в світ унікального твору українського друкарства – Острозької біблії 1581 р. Другий том книги висвітлює долю української церкви після приєднання її до Московської митрополії 1686 року.