Церковно-релігійна діяльність Івана Огієнка (1917-1947)

Вже пізніше відчуваючи потребу доповнення викладеного матеріалу, Огієнко вирішив глибше і досконаліше дослідити окремі періоди – найскладніші й найдраматичніші – історії православної церкви. Внаслідок наполегливої і енергійної праці Іларіона появилися майже одночасно дві його монографії – “Українська церква за Богдана Хмельницького. 1647-1657” і “Українська церква за час Руїни. 1657-1687” . Він інтенсивно підбирав архівний матеріал ще для одного дослідження, однак не встиг реалізувати свого задуму.

На польських теренах Огієнко провів майже 24 роки свого еміграційного життя, плекаючи надію повернутися в Україну. Але влітку 1944 р. німці, відступаючи, знищували на своєму шляху практично все. В цих умовах владика Іларіон організував евакуацію найнеобхіднішого майна єпархії спочатку до міста Кельце, звідти до Криниці й Закопаного, що на Лемківщині, потім до Словаччини й Австрії, ще пізніше – до Швейцарії. Мережа українських церковних приходів, з такими труднощами відновлювана всі ці роки митрополитом Іларіоном, була розгромлена. Загинула його бібліотека, архів і велика картотека.В Швейцарію Іван Огієнко прибув 30 квітня 1945 р. і зупинився в Лозанні, де протягом двох місяців перебував у таборі переміщених осіб, а потім його прийняли до притулку “Бетань”. В ньому емігрантам надавався безкоштовно догляд і притулок.

В Швейцарії найголовнішою справою для себе на той час Огієнко вважав відновлення діяльності заснованого у Варшаві українського видавництва “Наша культура”. Розв’язати цю проблему допоміг йому український патріот – емігрант, що проживав у Парижі і взяв на себе функції адміністратора “Нашої культури” з організації друкування українських книжок, збору замовлень і налагодження мережі їх поширення. Серед творів, які були написані в Швейцарії, - “Дохристиянські вірування українського народу” (1946 р.), “Українська церква й наша культура” та ін.

Інтенсивно займаючись своєю улюбленою науковою працею, виданням українських книжок, митрополит Іларіон і на новому місці не полишав свою повсякденну душпастирську діяльність. В його юрисдикції залишалися кілька православних українських парафій в Австрії та Німеччині – у Ляндеку, Брегенці, Пферцгаймі та ін.

Разом з тим Огієнко вів активне листування, передусім з українськими емігрантами, розкиданими війною по всіх європейських країнах, зневіреними і знедоленими земляками. Він листувався з найповажнішими на той час українськими часописами Європи і Америки: “Український голос”, “Новий шлях”, “Український робітник”, “Свобода”, “Канадійський фермар”, “Америка”, “Пора”, “Наш клич”, “Перемога” – за 1947 р. у нього значиться 572 адреси. Їх географія – якнайширша: Франція, Німеччина, Фінляндія, Канада, Ліхтенштейн, Аргентина, Італія, Туреччина, США, Китай та ін.

Але непевне становище в Швейцарії що далі більше переконували митрополита Іларіона в необхідності виїхати з цієї країни. Після великої кількості клопотань та звернень до різних країн і діячів 18 травня 1946 р. він одержав запрошення від православної громади собору Святої Покрови з Вінніпега на переїзд до Канади. Це трапилося тому, що Огієнка і як державостворця і як ученого, і як релігійного діяча в захисті української справи добре знали не лише в Європі, а й на далекому американському континенті.

В останній день перебування в Швейцарії, 16 вересня 1947 р., митрополит Іларіон звернувся до нечисленної української громади Женеви і Лозанни з коротким, але глибоко емоційним і зворушливим словом. Він закликав громаду не падати духом, продовжувати працю на користь вигнанців з рідної землі, пообіцявши зі свого боку усіляку можливу підтримку після облаштування на новому місці свого осідку за океаном.

18 вересня 1947 р. митрополит Іларіон прибув до Канади на запрошення громади Собору Св.Покрови, що вважається святинею українського православ’я на канадській землі. Він виявився в середовищі національно свідомих українців. Для них він став трудитися, не покладаючи рук.

Таким чином, в умовах поразки української національної революції 1917-1920 рр. Іван Огієнко змушений був емігрувати спочатку до Польщі, а потім до Швейцарії. Саме в цей період він приходить до висновку, що однією з головних причин поразки Української революції є нехтування або недооцінка церкви в процесах державотворення. А тому центр ваги своїх інтересів він переносить до церкви.

З прибуттям до Польщі Іван Огієнко як міністр ісповідань значно пожвавлює свою роботу: піклується про задоволення потреб військового духовенства і військових церков, висвячення нових священиків, проводить церковну працю по таборах, надає допомогу українським біженцям, налагоджує зносини з Вселенським патріархом та ін., чим підносив дух людей, рятував їх від відчаю, зберігав моральність і гідність людини. До їх підтримки він залучав провідників українських православних приходів у Америці і Канаді.