Церковно-релігійна діяльність Івана Огієнка (1917-1947)

А в наступному у зв’язку з збігом обставин, що, очевидно, мало певну закономірність, Іван Огієнко, а точніше, життя, вносить корективи в його життєвий шлях і діяльність. Він стає Предстоятелем Української Автокефальної Православної Церкви на теренах Польщі, що охоплювали населені українцями райони Холмщини і Підляшшя. Обраний на цю посаду Огієнко був за надзвичайно трагічних для польських українців обставин. Після розриву з Московською патріархією у 1924 р. православна церква у Польщі проголосила про свою автокефалію й почала активну організовуватися. Авторитет цієї церкви серед українського населення швидко зростав і на початок тридцятих років ХХ ст. вона налічувала на польській частині Волині, Полісся та Холмщини близько двох мільйонів українців. Процес українізації навчального процесу в семінаріях, під час церковних відправ, релігієзнавчих видань активно розвивався знизу, водночас на верхніх рівнях церковної ієрархії зберігалися впливи Московського патріархату.

За таким активним поступом українського православ’я польський уряд стежив з занепокоєнням. І якщо ренесанс УГКЦ на підвладній йому території вимушено терпів, зважаючи на протекцію цієї церкви з боку Риму, то з Українською православною церквою вирішив учинити дуже жорстоко.

З офіційного розпорядження Варшави з 1937 р. почалося примусове окатоличення православних віруючих, насильницьке перетворення на костьоли українських православних храмів. У місцях, де віруючі чинили найбільший опір цій нарузі, церкви спалювали або руйнували. Лише 1938 року на Холмщині та Підляшші православні втратили понад 300 церков: 151 церкву поляки зруйнували дощенту, а 153 – перетворили на костьоли .

З початком Другої світової війни українське громадянство Польщі, будучи стурбованим подальшим наступом католицтва на православну меншину, все найстійливіше ставило питання перед вищим православним керівництвом про його заміну більш досвідченими, сильними духом і знаннями провідниками.

Поряд з цим для українських віруючих мати свого єпископа з числа українців, мало принциповий характер ще й тому, що духовний керівник Православної церкви у Польщі митрополит Діонисій, як і його послідовник Серафим, як і єпископат, проводив на цих теренах русофільську і пропольську політику, що однаково були згубні для Української церкви. Українське ж населення Польщі, як і автохтонне, так і емігранти, симпатизувало Огієнкові. Його знали і як ученого, і як недавнього професора Варшавського університету, і як колишнього міністра віросповідань уряду УНР, і як голову Церковної ради, що виникла 1939 року у Варшаві. Саме ядро цієї Ради, незважаючи на байдуже ставлення українських політичних партій на еміграції до церковного питання, продовжувало активно добиватися автокефалії Української православної церкви, законодавчо підтвердженого урядом УНР 1 січня 1919 року. Ще 1932 року на цю високу духовну посаду єпископ Луцький пропонував кандидатуру професора Огієнка. Особливо зросла популярність Огієнка серед православної пастви після публікації праці “Слово істини” . Проте тоді він відмовився від чернечого постригу. Лише по смерті дружини (27 квітня 1937 р.) він без вагань прийняв пропозицію Церковної ради стати кандидатом у єпископи й очолити найбільшу в Польщі Холмсько-Підляську православну єпархію.

Бажаючи ближче познайомитися з паствою Холмського краю, професор Огієнко у вересні 1940 р. з Варшави прибув до Холма, де прочитав кілька лекцій з історії церкви. Саме під час тих численних зустрічей з земляками у Холмське-Підляській єпархії, після вивчення усіх тяжких обставин в яких виявилася Українська церква, й визріває у Огієнка остаточне рішення дати згоду на цю пропозицію. Але перед собором єпископів православної церкви у Польщі він поставив такі умови: 1) оскільки Холмське-Підляська православна єпархія на 99 відсотків складалася з українців, він просив не чинити йому спро¬ти¬ву відновлювати на цій території традиції саме старої Української церкви; 2) висвятити ще одного єпископа з числа українців, аби в Соборі єпископів інтереси українських віруючих були належно представлені; 3) передати до Холма з Варшави друкарню та бібліотеку.

З цими пропозиціями погодився митрополит Діонисій і Огієнко став готуватися до процедури висвячення (хіротонії) його в єпископи.

6 жовтня 1940 р. він написав своє прощальне слово до тих, хто його знав досі як ученого, професора, міністра, з ким він поділяв усі складні перипетії життя політичного емігранта .8 жовтня 1940 р. Огієнко прийняв чернечий постриг у Яблучинському монастирі (став ченцем) (єпископом можна висвячуватися з монаршого священства), діставши черноче ім’я – Іларіон. 9 жовтня 1940 р. митрополит Діонисій висвятив ченця Іларіона на диякона, 10 жовтня – на ієромонаха, 11 жовтня – на архімандрита. Процес хіротонії (висвячення) на єпископа звершили над Огієнком 20 жовтня 1940 р. в Холмському кафедральному соборі три інших владики – митрополит Діонисій, архієпископ Празький – Саватій і єпископ Люблінський Тимофій. Це дійство відбулося в Холмі, на святій Даниловій Горі, у стародавньому кафедральному соборі, збудованому ще в ХІІІ ст. українським князем Данилом, за великої кількості віруючих та депутацій від багатьох українських еміграційних установ і організацій відбувся урочистий акт наречення архімандрита Іларіона в єпископа Холмського і Підляського.