Церковно-релігійна діяльність Івана Огієнка (1917-1947)

Разом з тим він дбав про автокефалію Української православної церкви, що забезпечило визнання УАПЦ у 1924 р. Він турбувався про будівництво церков в українському стилі, займався видавничою справою, діючи в основному на благодійні внески та подання меценатів. У своїх діях Огієнка знаходив постійну підтримку С.Петлюри. В тяжкий скрутний час еміграції він знайшов порозуміння і підтримку митрополита А.Шептицького. Вони мали наміри в майбутньому об’єднати обидві сестри-церкви – УАПЦ і УГКЦ, надаючи їм великого значення у розбудові української держави. На перешкоді їм стояла польська офіційна влада, яка з початком 30-х рр. вдалася до репресій проти православної церкви і особисто Огієнка. За цих складних обставин Іван Огієнко був висвячений у 1940 р. на архієпископа Холмського і Підляського. В першій половині 40-х рр. ХХ ст. він домігся значних успіхів у захисті православної віри. В цей час виходить ряд фундаментальний праць з історії української церкви. Але в умовах війни православна церква понесла серйозні матеріальні і духовні втрати.Напередодні закінчення Другої світової війни Іван Огієнко, уже будучи митрополитом (березень 1944 р.) опинився в Швейцарії, де його релігійно-церковна діяльність була надто звужена. Він тут в основному займався науковою та видавничою справою, але й не полишав душпастирської роботи, маючи в своїй юрисдикції кілька православних парафій в Австрії та Німеччині. Непевне становище в Швейцарії змусило митрополита Іларіона виїхати з цієї країни до Канади.

Висновки

Іван Огієнко, рано втративши батька, змушений був працювати і одночасно навчатися. Під час навчання в Києві (спочатку у військово-фельдшерській школі, а потім в університеті) у нього під впливом частих відвідин вистав українського театру та оточуючого середовища спостерігається перше пробудження української національної свідомості.

В період навчання у Києві він, окрім опанування фахових дисциплін. читав досить багато книг з історичної тематики, відвідував лекції з історії, філології, літературознавства.

У роки навчання в університеті (1903-1909 рр.) особливо стійкого характеру набрала тенденція до посилення української ідеї в широких масах населення України. Саме ці процеси помітно вплинули на сильне пробудження національного почуття Огієнка, визначили його місце в громадському житті. В цей час він розпочав активну наукову і громадську роботу.

Його активність на українському грунті була настільки високою, що не могла бути не поміченою адміністрацією університету, що перешкодила йому по закінченню на “відмінно” вузу і рекомендацією державної комісії залишити на роботі в університеті Св.Володимира на певний час реалізувати давню мрію. Але труднощі й невдачі, які він уперто і цілеспрямовано долав силою волі та надзвичайною працездатністю, Огієнка загартували, сприяли формуванню характеру науковця і борця за українську справу, підживлювали мрію про працю в університеті, яка незабаром стала реальністю. Перші самостійні лекції молодий приват-доцент прочитав у квітні 1915 р.

Уже тоді він проявив себе зрілим вченим-істориком і теоретиком літератури, заповзятим до українізаторської діяльності. Напередодні української національної революції 1917-1920 рр. І.Огієнко практично сформувався як український патріот-державник і церковно-релігійний діяч, що глибоко усвідомлював високу роль церкви і релігії у розбудові Української самостійної соборної держави.

Але і православна церква напередодні й в роки української національної революції в Україні виявилася в надзвичайно складному становищі. Вона була в стані глибокої кризи. На єпархіальних з’їздах, що проходили у квітні-травні 1917 р., серед частини православного духовенства, яке прихильно ставилося до національно-визвольного руху і підтримувало ідею українізації школи, зародилася думка про необхідність скликання Всеукраїнського церковного собору, на якому мали намір обговорити проблеми відродження УАПЦ.

На цих з’їздах і церковних зібраннях висувалися пропозиції розірвати із зверхністю Москви і утворити в Україні автокефальну церкву. Проте Центральна Рада, її верховне керівництво дотримувалися “системи невтручання в справи церковно-релігійні. Відповідно до цього урядовий кабінет Центральної Ради не мав навіть Міністерства віросповідань, а справи церкви належали до одного з відділів при Міністерстві внутрішніх справ.

Після гострих дискусій та суперечок з керівництвом Центральної Ради з цього приводу на початку грудня 1917 р. Організаційний комітет по скликанню Всеросійського церковного собору перейменував себе на Тимчасову всеукраїнську православну церковну раду, яка стала тимчасовим урядом української православної церкви. До її складу було включено і Івана Огієнка. Він схвально і з великим ентузіазмом сприйняв створення Церковної ради.