Церковно-релігійна діяльність Івана Огієнка (1917-1947)
Тоді ж зав’язалося листування молодого І.Огієнка з маститим і авторитетним вже в той час у науковому та літературному світі І.Франком , який високо цінував перші наукові розвідки Огієнка, що видно з листа І.Франка до М.Грушевського (1907 р.).
З самого початку випуску “Записок Наукового товариства імені Шевченка в Києві” Огієнко, ще будучи студентом, виконував обов’язки коректора, перекладача і неофіційного редактора 1-6 томів записок. Уже 1907 р. в “Записках” появляються його праці, зокрема перекладені ним українською мовою українознавчі студії В.Перетця, А.Лободи, М.Петрова, Г.Павлуцького та ін.
На очах у І.Огієнка восени 1907 р. відбувалися і вибори до третьої Думи, які внаслідок реакційного виборчого закону зробили її переважно чорносотенно-октябристсько-кадетською, ворожою інтересам народів Росії. Молодий учений уважно стежив за подіями в Думі, за роботою в ній депутатів від України. Багато надій породив у нього законопроект, написаний М.Грушевським і поданий у березні 1908 р. 37 депутатами Державної Думи від України “Про учення українською мовою”, який у разі схвалення дав би можливість навчати дітей у початкових школах рідною мовою.
Відкриття українських шкіл було необхідною передумовою самозбереження нації, адже опанування школярем рідної мови – основний чинник формування його особистості.
Проект закону надійшов у думську комісію з питань народної освіти. Навколо нього піднявся шалений галас протесту серед депутатів, насамперед представників монархічних партій і частини, патріотичної громадськості в Україні. Найгучніше лунав голос “Клуба Русских Националистов”, утвореного в Києві 1908 р. з ініціативи професорів Т.Флоринського, В.Чернова, К.Попова, В.Тальберга, протоієрея Г.Прозорова та ін. У резолюції зборів “Клуба Русских Националистов” від 12 травня 1908 р. його учасники відзначили, що законопроект 37 депутатів Думи суперечить здоровому історичному й політичному глузду і не на користь південноросійських губерній. Як наслідок таких дій у циркулярі міністра внутрішніх справ А.Столипіна губернаторам (1910 р.) вкотре українців разом з іншими пригнобленими народами оголошено “інородцями” й заборонено їм створювати будь-які товариства, клуби, музично-драматичні гуртки.Активність студента Огієнка в позалекційний час не могла не бути поміченою адміністрацією університету. А тому, незважаючи на те, що він з відзнакою закінчив у 1909 р. курс навчання, завершував кандидатську дисертацію про творчість видатного українського полеміста ХVII ст. Іоаникія Галятовського (“Ключ Розуміння” Іоаникія Галятовського), його рекомендували на одержання докторської і професорської стипендій викладачі університету А.Лобода, В.Перетць, М.Петров, ректорат відкинув це клопотання і відмовив І.Огієнкові у роботі в університеті Св.Володимира. Так, старанний, даровитий на слово і перо молодий філолог, який хотів працювати при університеті, яку уподобав для вищих студій, для викладання давньої української літератури, яку уподобав як свою спеціальність, залишається поза ним з волі університетського керівництва. Причини цього ясніші ясного: надто патріотичним був цей Огієнко, забагато любив Україну, після 1905 р. розмовляв тільки українською мовою і статті писав тільки до україномовних київських та львівських часописів. Отже, такий Огієнко не потрібен був Київському університету. Ця відмова була зроблена після одержання листа з міністерства освіти на донос туди професора Т.Флоринського, лютого ненависника української мови, завдяки “старанням” якого не змогли побачити світ сотні україномовних книг і періодичних видань, коли він був головним цензором Київського окремого цензурного комітету.
Звичайно, це було надто сильним ударом по мріях і планах Огієнка. Щоб уявити, з яким розпачем і болем зустрів цю відмову молодий вчений, варто хоча б фрагментарно оглянути, якими тяжкими і в матеріальному, і в моральному аспекті були для нього студентські роки: звільнення з університету після першого курсу через несплату за навчання, поновлення і заслужене виборення Кирило-Мефодіївської стипендії, вимушені безперервні підробітки – погодинні після лекцій протягом усього періоду навчання і кількамісячні канікулярні, аби допомогти бездомній матері (у 1897 р. повністю згоріло в Брусилові їхнє обійстя) і своїй уже сім’ї (1907 р. він одружився з учителькою з Бруслова Домнікою Литвинчук), закриття властями київської “Просвіти”, активним членом якої він став, смерть матері в листопаді 1908 р. (вона так і не дочекалася відчутної синової допомоги) і, нарешті, ще один удар долі – у липні 1910 р. помер його півторарічний син Євген.
Додамо до цього, що за всі роки навчання в університеті ніколи не мав постійного помешкання. Після одруження, зважаючи на брак грошей і дорожнечу приватних квартир, що здавалися піднаймачам у Києві, він знімав помешкання для проживання з дружиною за Києвом – у селі Дзвонкове неподалік Мотовилівки, куди змушений був щодня добиратися після лекцій то потягом, то пішки. Саме на цю мотовилівську адресу він просив свого приятеля зі Львова І.Свенціцького надсилати такі необхідні йому книги за темою кандидатської дисертації про найвидатнішу пам’ятку української літератури “Ключ Розуміння” Іоаникія Галятовського.
До всіх несподіваних житейських негараздів додавалася, отже, ще одна, найголовніша – повна непевність у завтрашньому дні. Адже після складання всіх випускних іспитів (13-письмових, 8-усних) на “відмінно” і одержання диплома випускника історико-філологічного факультету університету Св.Володимира із записом “Залишити при університеті з 30 травня 1909 року” Огієнко практично опинявся поза університетом, без будь-якої роботи.