ПРОСТІР І ЧАС — ФОРМИ РУХУ МАТЕРІЇ
Матеріалістичне розуміння історичного процесу, органіч¬не взаємопроникнення матеріалізму й діалектики стали ви¬рішальною умовою для філософських узагальнень матеріа¬льної єдності світу, розрізнення філософського й конкретно-наукового вивчення властивостей матерії, руху, простору та часу. Насамперед діалектико-матеріалістична філософія на¬полягає на об'єктивності простору та часу як форм розвит¬ку матерії. «Визнаючи існування об'єктивної реальності, тобто рухомої матерії, незалежно від нашої свідомості,— писав В. І. Ленін,—матеріалізм неминуче повинен визна¬вати також об'єктивну реальність часу і простору» 13. Як і матерія, простір і час нескінченні. «Саме тому,— підкреслю¬вав Ф. Енгельс,—що безконечність є суперечність, вона яв¬ляє собою безконечний процес, який без кінця розгортаєть¬ся в часі і просторі» 14.
До загальних властивостей простору й часу відноситься також їх абсолютність як атрибутів матерії; нерозривний зв'язок їх один з одним та з рухом матерії; залежність від структурних відношень і процесів розвитку в матеріальних системах; єдність в них перервного й неперервного. Простір і час мають також властивості, притаманні тільки їм. Час— виявляє себе як тривалість, послідовність існування та зміни стану різних систем; одномірність, асиметричність (рух від минулого до майбутнього), необоротність, єдність загально¬го та особливого, неперервності та дискретності. Для прос¬тору — це протяжність (як співіснування й рядоустаїювле-ність різних елементів змісту), зв'язність та неперервність разом з відносною псрервністю, тримірність, симетричність, взаємодія загального й особливого. Цілком природно, що як простір зв'язаний із часом і рухом матерії, так і час — з простором.
Отже, простір І час є іманентними формами матерії, що рухається, «формами координації матеріальних процесів та об'єктів. Простір—форма координації співіснуючих мате¬ріальних об'єктів, їх рядоустановленості, зв'язку одного з іншими. Час—форма координації матеріальних процесів, яка полягає в зміні їх стану, тривалості, переході від одних етапів їх розвитку до інших. Інакше кажучи, простір харак¬теризує структурність матерії, стає формою вираження цієї структурності; час характеризує матерію як процес» 15. Та¬ким чином, «співіснування» як ознака простору має свою ос¬нову в однопорядковості елементів, з яких він складається в часі. З іншого боку, час виражає «різнопорядковість» прос¬тору, тобто існування тут не тільки дійсного, але й можли¬вого.
Ці абстрактні властивості простору та часу — найбільш загальні. Так чи інакше вони виявляються в усіх формах руху. Проте якщо в нижчих формах — механічному, фізич¬ному—вони вбачаються безпосередньо, то в складних— біологічному, особливо соціальному—через значні модифі¬кації. Тут час немовби набуває властивостей простору, а ос¬танній розгортається через «координати» часу.Виокремлення форм руху матерії забезпечує розуміння історичної логіки пізнання простору та часу: від більш прос¬тих (механічного руху) до більш складних — простору й часу живих організмів та суспільних систем. Це збігається із загальним напрямом процесу пізнання — від явищ до сутності, від зовнішнього та безпосереднього — до внутріш¬нього й опосередкованого, від простого до складного.
Зупинимося на тих конкретних рисах, які мають час та простір у світі фізичних, біологічних та соціальних явищ. Саме ці форми руху відкривають щільний зв'язок часу та простору із змістом зазначених форм руху, виявляють їхні функції в розгортанні якісно відмінних процесів у природі та суспільстві.
Розвиток уявлень про час і простір у сучасній фізиці йшов одночасно з ломкою механічної картини світу, тобто із спростуванням концепції Ньютона про «порожні» час і простір як єдино можливі форми руху в природі. Так, уже в 1821 р. О. Фрснель ввів поняття «ефіру» як носія світлових коливань, припускаючи, що ефір — це не «порожнеча», але й не речовина. Більш грунтовно теорія електромагнітного поля досліджена в теорії англійського фізика Д. Максвел-ла. Тут ставиться таке питання: чи рухається ефір? Як уз¬годити його властивості із властивостями електромагнітно¬го поля? Після кількох десятиліть суперечок експеримент Майкельсона—Морлі, де була поставлена мета виявити рух ефіру відносно Землі, так і не дав якихось певних, значу¬щих результатів.
Досліджуючи ці проблеми, А. Ейнштейн у 1905 р. сфор¬мулював свою спеціальну теорію відносності, де відмовляв¬ся від поняття абсолютного спокою, що означало поширен¬ня принципу відносності на закони електромагнітних явищ і призводило до суперечності з головним постулатом — при¬пущенням сталості швидкості світла у «порожньому» прос¬торі. Власне цю суперечність і розв'язала концепція Ейн¬штейна. Він відкрив, що в класичній механіці неадекватно приймався принцип одночасності різних подій як наслідок принципу «далекодії» (поширення подій з миттєвою швид¬кістю)—головного принципу теорії Ньютона. Але припу¬щення кінцевої швидкості електромагнітних явищ не узгод¬жувалося з традиційним поняттям одночасності.
Ейнштейн почав досліджувати значення синхронності хо¬ду годинників, розміщених у різних точках простору та не¬рухомих один відносно інших, на основі принципу близько-дії, який випливає з концепції відносності швидкостей і ру¬хів (в залежності від конкретної системи відліку). Вчений отримав результати, які доводили відносність протяжності та тривалості (тобто скорочення довжини та «уповільнен¬ня» часу). Якщо швидкість частки зростає у величинах, які наближаються до швидкості світла, її власний час уповіль¬нюється, а просторова протяжність скорочується: простір і час, отже, безпосередньо «включаються» в зміст частки, ста¬ють немовби її властивостями. Простір і час розкрили свою змістовність, необхідність вивчати їх разом із рухом.