ПРОСТІР І ЧАС — ФОРМИ РУХУ МАТЕРІЇ
Таким чином, у системі Ньютона простір і час відокрем¬лені один від одного й від власного змісту. Вони — абстракт¬ні умови механічного руху. Проте конкретні межі їх засто¬сування були усвідомлені лише в кінці минулого століття, разом із розвитком нової фізики, з появою теорії відноснос¬ті А. Ейнштейна.
Релятивну концепцію простору та часу розвивав сучасник Ньютона В. Лейбніц, який вважав, що треба це питан¬ня пов'язувати з буттям монад—живих, рухомих одиниць, які відтворюють у собі весь всесвіт. Сприймаючи нескінчен¬ність зв'язків, монади діють синхронно, в єдиній координаті часу. Ньютонівська концепція «далекодії» у Лейбніца за¬мінюється наперед установленою «гармонією», яка забез¬печує досконалість світу. Взаємодія цих монад, за Лейбні-цем, і породжує властивості простору й часу. Простір—це порядок існування, час — порядок послідовностей. Релятив¬на концепція часу та простору Лейбніца не дістала такого поширення, як концепція Ньютона. Водночас вона показала можливості релятивного підходу до часу та простору, які більш детально розкрила вже сучасна наука.
Значним етапом у вивченні властивостей простору й ча¬су в історії філософії була концепція І. Канта, який вклю¬чив категорії часу та простору до апріорного механізму пі¬знавального процесу. Кант вважав, що свідомість не від¬ображає світу, а створює світ явищ. При цьому простір і час постають формами свідомості, які «організовують» чут¬тєве споглядання й «підводять» його під поняття та суд¬ження. Час у Канта постає порожньою формою, як і в Нью¬тона. але Кант «розміщує» його (час) немовби всередині свідомості й виявляє через нього зовсім інші функції, ніж англійський учений.
Передусім, простір і час у концепції Канта—форми сві¬домості, завдяки яким остання через свою активність «кон¬струює», створює світ явищ. Згідно з Кантом, «простір є не¬обхідним апріорним уявленням, яке знаходиться в основі всіх зовнішніх споглядань... є... формою всіх виявлень зов¬нішніх почуттів, тобто суб'єктивною формою чуттєвості, за якої лише й можливі для нас зовнішні споглядання»8. Час, у свою чергу, є «формою внутрішнього почуття, тобто спо¬гляданням нас самих і нашого внутрішнього світу... Час є апріорною умовою всіх явищ взагалі»9. Визначення функ¬цій простору й часу з'являється тому, що зовнішній світ ого¬лошується «річчю-в-собі», таким, що не піддається пізнан¬ню. Тому свідомість і «створює» світ явищ, згідно із своїми «механізмами діяльності».
Концепція Канта — це спроба «змоделювати» функції простору й часу, виходячи з людської діяльності як такої. Проте абсолютизація діяльності призводить до відриву лю¬дини від зовнішнього середовища. Кант розпізнав, що люди¬на живе безпосередньо не в світі природи, а в «світі» діяль¬ності. Однак він не збагнув, що це життя є суспільним і має практичну основу. Разом з тим заслуговує на увагу прагнення Канта виявити роль часу у визначенні дійсності.
Справді, опосередковуючи зв'язок між чуттєвістю та ро¬зумом, час, згідно з Кантом, лежить в основі так званих «схем», завдяки яким виникає предметність світу через різ¬ні судження. Так, «схема є нічим іншим, як апріорним ви¬значенням часу, підпорядкованим правилам» 10. Схема кіль¬кості є породженням (синтезом) самого часу в послідовно¬му охопленні предмета; схема якості є «наповненням» часу як синтезу відчуттів і уявлення часу. Так створюється світ досвіду, який ми пізнаємо.У філософії Канта, згідно з В. Ф. Асмусом, «розум вно¬сить за допомогою «схематизму часу» й відповідно до пра¬вил категоріального синтезу єдність у різноманітність чут¬тєвих споглядань і таким чином немовби породжує приро¬ду — щоправда, тільки як предмет знання. Але він породжує не природу як таку, а лише форму знання про приро¬ду — оскільки це знання загальне й необхідне. Зміст цього знання, проте, є наслідком для нас «речей-у-собі», суть яких нібито назавжди залишається недоступною для нашого пі¬знання» п. Кант, таким чином, зробив важливий крок до вивчення ролі часу й простору в діяльності (практиці) лю¬дини, суспільства.
Наступний значний крок у розробці даної проблеми на¬лежить Гегелю, який вийшов на рівень розуміння історич¬ного процесу як наслідку духовної діяльності самих людей (хоч і пов'язував це з розвитком «абсолютної ідеї»). Безпо¬середньо про час і простір Гегель розмірковує у «Філософії природи», де природу він розглядає як існуючу в просторі, а не в часі. Протиставлення природи та історії він здійснює шляхом розмежування простору та часу. Історія взагалі, на думку Гогеля, є проявом духу в часі, подібно до того, як ідея (і природа) виявляється в просторі. Цим протиставлен¬ням він підкреслює, що природу не можна вимірювати одна¬ковим з історією часом, що е цілком правильним тверджен¬ням. Далі, Гегель підходить до думки, що найважливішою формою розвитку історичного процесу є час, а не простір.
Заслугою Гегеля є також розвиток діалектичної концеп¬ції простору та часу. «Не в часі все виникає й минає,— під¬креслював він,—а сам час є цим становленням, виникнен¬ням та зникненням» 12. Час, щільно зв'язаний з простором, взаємодіє з ним (всупереч концепції Ньютона). Минулим і майбутнім часом, на думку Гегеля, є простір, тому що він є часом, який підлягає запереченню, як і навпаки, знятий простір, розвинутий для себе, є часом. Таким чином, Гегель «угадав» взаємодію простору й часу як власних форм прак¬тики, праці: час відповідає руху, «процесу» праці, простір — її «матеріалізації» в предметах.