ПРОСТІР І ЧАС — ФОРМИ РУХУ МАТЕРІЇ

Вплив античного суспільства на уявлення про час і про¬стір був ще в тому, що засіб виробництва нібито «моделю¬вав» циклічний характер сільськогосподарського процесу: іс¬нує «світовий рік» як повернення того, що є, час не біжить у майбутню нескінченність, а немов замикається в межах циклу. Звідси й переважання форми над змістом постає «просторовим» типом мислення, де час розглядається в тер¬мінах простору. Зазначені вище чотири концепції розумін¬ня часу і простору цілком «моделюють» цей підхід. Так, «ди-намічна» модель часу, яка розглядала становлення світу, фіксувала лише максимальну «свободу» в межах циклу, а не розрив з ним. Лише західноєвропейське мислення XVI— XVII ст. стверджує лінійний характер часу, його нескінчен¬ність як форми руху, хоча перше відкриття цієї лінійності було зроблене теологами (Августином), які розробили хрис¬тиянську концепцію історії (від гріхопадіння до Страшного

суду).

Таким чином, статичний підхід розуміє час через прос¬тір, динамічний—через розвиток дійсності. Субстанціаль¬ний підхід намагається виділяти властивості часу та прос¬тору через них самих, а релятивний — через взаємодію різ¬них об'єктів. Ці тлумачення створювали різні «моделі космосу», були засобами розв'язання теоретичних трудно¬щів. Так, Геракліт вважав, що світ завжди виникає «міра¬ми», як і зникає, що він є «живим вогнем». Елеати, навпаки, вважали, що космос є чимось нерухомим, кінечною кулею, де простір не дає можливості теоретично мислити час як форму руху.

Своєрідним синтезом став атомізм Левкіппа—Демокрі-та. Простір елеатів був немовби «розщеплений» на атоми та порожнечу. Атоми рухались у цьому просторі, але самі вони існували як «вічні», ніби за межами часу. До цієї кон¬цепції повернувся вже у Новий час І. Ньютон, який дослід¬жував у «порожньому» просторі механізм взаємодії тіл. На думку М. Д. Ахундова «атомістичне вчення Левкіппа—Де-мокріта було розвинуте як синтетична доктрина. В ній отри¬мують дальший розвиток раціональні тенденції піфагореїз¬му, математичний атомізм, доктрина порожнього простору, множинність Анаксагора, динамізм Геракліта, але все це при врахуванні критичних аргументів елеатів» 2.

Більш глибокої розробки проблема простору й часу на¬була в Платона й Арістотеля, які розглядали ці категорії в контексті співвідношення загального та одиничного, стату¬су існування «ідей» тощо. Насамперед переосмислюється зміст і структура простору. Так, у Платона простір — це де¬кілька «шарів» буття різної досконалості. Верхній шар — сфера нерухомих зірок. Тут панує вічність. Під ним — сфера руху планет, де й існує час. Ще нижче (в земних умовах) час стає ілюзією, бо зникають і розпадаються окремі речі. Час, згідно з Платоном, не існував до створення світу бо¬гом і є «рухомим образом вічності», її зразком. Це немовби засіб приєднання до вічності, яка і виступає головною фор¬мою Існування «ідей»—джерела пізнання.

Найбільш глибоке вчення античності про час і простір залишив Арістотель. Його концепція мала великий вплив на середньовічну філософію, а в діалектичному аналізі часу на¬віть перевершувала філософію XVII—XVIII ст. Відмовляю¬чись від платонівської концепції «ідей», АрІстотель розроб¬ляє субстанційну концепцію простору. Він знаходить у прос¬торі «природні місця», куди з необхідністю рухаються речі. Кожне таке просторове «місце» стає причиною знаходжен¬ня там певних речей і тому «гарантує» порядок у світі — порядок ієрархії. «Місце» — суттєве, річ, яке має його «за¬повнити»,— випадкова.

«Те, що місце є щось,— писав АрІстотель,— це ясно із взаємної перестановки речей: де зараз є вода, там після її виходу з посудини знову знаходиться повітря, а іноді це ж саме місце займає інше тіло; само ж воно здається чужим для всього, що укорінюється в ньому та змінюється»3. То¬му й тіла рухаються в напрямку своїх «природних місць»:

це — «мета» їхнього руху. «Переміщення простих фізичних тіл, наприклад, вогню, землі та подібних до них показує, на думку Арістотеля, що місце є не тільки щось, але й має якусь силу. Адже кожне з них, якщо не заважати, мчить до свого власного місця, одне вгору, інше вниз, а верх. низ та інші з шести вимірів є частинами й видами місця»4.Арістотелівська концепція «місця» багато віків гальму¬вала дослідницьку думку, перешкоджала баченню єдності земної та небесної сфер, вивченню загальних властивостей руху. Лише в Новий час Ксплеру, Галілею та іншим вченим удалося довести єдність цих двох сфер, однорідність їхнього простору, що забезпечило створення теоретичної механіки, дослідження інерціальності руху тощо.

Глибоко досліджує АрІстотель природу часу. Він ста¬вить питання про докази існування часу й відтворює тут ді¬алектичний підхід: минулого вже немає, майбутнього ще не існує, а теперішнє — момент єдності буття й небуття. Він пи¬сав: «...важко побачити, чи є «тепер», яке очевидно розді¬ляє минуле з майбутнім, завжди єдиним і тотожним, чи (стає) щоразу іншим. Якщо воно завжди інше й у часі жод¬на частина разом з іншою не існує... то «тепер» разом з од¬ним не буде (існувати), а попереднє завжди повинно зни¬щитися» 5. Мить «тепер» — не тільки точка розриву, але й зв'язку. Час двоїстий, тому що він складається як з розри¬вів між моментами «тепер», так і зі зв'язку між ними.