ПРОСТІР І ЧАС — ФОРМИ РУХУ МАТЕРІЇ
Зазначений діалектичний підхід привів Арістотеля до не¬обхідності дослідження зв'язку часу й руху. Мислитель по¬казував, що час, хоч і не тотожний рухові (він плине рівно¬мірно, а швидкість руху змінюється), все ж невід'ємний від руху. АрІстотель визначає час як «число руху у відношенні до минулого та майбутнього»; як «міру руху й спокою».
У цілому уявлення про час і простір, вироблені Плато-ном і Арістотелем, були сприйняті середньовіччям і лягли в основу християнських богословських догм. Проте тоді була відкрита й суб'єктивна природа часу й простору. Як заува¬жує М. А. Барг, «оскільки в християнстві... проблема люди¬ни вирішується за допомогою ідеї бога-творця і основи Все¬світу, остільки людська драма перетворювалась у драму кос¬мічних сил добра та зла, віри та невір'я,— драму, яка розгор¬талась у просторі та часі. Але тим самим реальна цінність і значення подій визначаються в християнстві не шляхом їх включення в ритм Всесвіту, як це відбувалося в ан¬тичній думці... а шляхом розгляду всього історичного світу під кутом зору лише однієї лінії: ,,людина та її творець" »6.
Учення християнства про те, що кожна людина робить свій вибір сама (по відношенню до бога), відбивало нове розуміння часу—як часу історичного. Це зв'язувало час із внутрішнім світом людини. Одним із перших зазначений історичний крок зробив Аврелій Августин (354—430 рр.), єпископ з м. Гіппона (Північна Африка).
Августин вважав, що бог разом із світом створив і час. Але бог продовжує творити світ разом із часом, і людина, перебуваючи в цьому процесі, «залучається» до сприйман¬ня часу, який стає її власним досвідом, як переживання три¬валості. Саме людська душа зв'язує вічність і час. Минуле фіксується через пам'ять, майбутнє—як сподівання, перед¬бачення; теперішнє — як споглядання. «Зараз ясно стає для мене,— писав Августин,— що ні майбутнього, ні минулого не існує і що неточно висловлюються про часи, коли ка¬жуть: минуле, теперішнє, майбутнє; а було б точніше... ви¬словлюватись так: теперішнє минулого, теперішнє майбут¬нього. Лише в нашій душі є відповідні цьому три форми сприймання, а не в іншому місці. Так, для теперішнього минулих предметів ми маємо пам'ять або спогад; для те¬перішнього теперішніх маємо погляд, споглядання, а для теперішнього майбутніх речей ми маємо сподівання, на¬дію» 7.
Зазначене розуміння часу стало історичним, суб'єктив¬ним за змістом. Воно вводило людину в таке відношення до світу, коли вона сама вже була здатна відповідати за своє буття в часі, вибирати в житті гріховність або чесні, мо¬ральні вчинки. Суб'єктивний час—основа для надії та віри.
Епоха Відродження й перехід до Нового часу (XV—• XVII ст.) позначилися поступовим відходом від схоластич¬ного світосприймання, посиленням ролі експерименту, ви¬никненням перших «моделей» механічної картини світу. Християнське трактування часу й Всесвіту замінюється поворотом до вивчення природи, прагненням до точного знан¬ня. Об'єктивною основою цих змін були знов-таки суспільні процеси, які відкривають для людини й природу як об'єк¬тивний процес.
Реальність економічного процесу, механізованого мате¬ріального виробництва стає реальністю природничих наук, перш за все механіки, фізики, астрономії. Зазначені науки стали формами «моделювання» процесу пізнання крізь при¬зму діяльності, яка відкинула суб'єктивні нашарування, ав¬торитети минулого. «Світ» як об'єкт пізнання античної та середньовічної науки «розпався» на фізичну, механічну та інші види реальності — предмети відповідних наук. Власне в цих фрагментах реальності, відповідних понятійних сис¬темах і складаються риси простору часу — як форм відпо¬відних форм руху. Проте найбільш глибокий розвиток тео¬рія простору й часу механічного руху набуває в концепції Ньютона.Сформульовані Ньютоном властивості простору і часу становлять основу принципів класичної механіки, яку він створив. Час і простір виявляються «порожніми» формами, котрі не заважають дослідженню взаємодії окремих тіл. Ньютон розрізняв абсолютний та відносний час і простір. Абсолютний, істинний математичний час, згідно з Ньюто¬ном, без віднесення до будь-чого зовнішнього, плине рівно¬мірно й інакше називається тривалістю. Абсолютний прос¬тір залишається завжди однаковим і нерухомим.
Наведене трактування часу й простору остаточно зруй¬нувало арістотелівську концепцію «природних місць». Час у концепції Ньютона з'являється «координатою» в обчислен¬ні нескінченно малих: час—це безперервна, одноманітно зростаюча функція від нескінченності минулого до нескін¬ченності майбутнього. У межах абсолютного часу всі годин¬ники у Всесвіті повинні йти синхронно.
Абсолютні простір І час—поняття абстрактно-теоретич¬ні. Для вимірювання конкретних об'єктів Ньютон вживає поняття відносних простору й часу. Це — міра тривалості, яка базується на повсякденному досвіді та вживається в по¬всякденному бутті. Відносні простір і час—це емпіричний рівень сприймання абсолютних простору та часу.