Українська література за п'ятдесят років (1917-1967)

      Зовсім не зробила поступу історична романістика, за винятком хіба «Володимира» і «Святослава» С. Скляренка та «Гайдамаків» Ю. Мушкетика. Антисоціяльна сталінська теорія «меншого зла», підкріплена антиісторичними, а в політичному сенсі, імперіялістичними «Тезами ЦК КПРС до 300-річчя Переяславського договору», тяжать і досі над українською історичною белетристикою. Дещо в кращому стані історично-біографічна проза. Звертають на себе увагу роман П. Колесника з життя юного Івана Франка «Терен на шляху» та Оксани Іваненко «Тарасові шляхи». Але й твори цієї групи позначені дуже часто нечитабельною тенденцією і пристосуванням до згори накинених схем і оцінок.

      Цікавий процес відбувається в белетристиці про революційні події 1917-1920 років. Сталінська доба створила цілий кодекс штампів і фальшувань у цій тематиці. Зразками таких штампів і фальшувань були, наприклад, роман П. Панча «Олександер Пархоменко», і «Шлях на Київ» С Скляренка. Тепер від цих штампів і перекручень поволі відштовхуються. Найуспішніше цей процес помітний у романах О. Гончара «Перекоп» і «Таврія», Мих. Стельмаха «Кров людська — не водиця» та А.Іщук «Вербівчани». Єдиний, хто безнадійно погруз в антихудожні штампи й антиісторичні концепції сталіністів, — це колись надійний прозаїк Юрій Смолич. Його роман-дилогія «Мир хатам, війна палацам» і «Реве та стогне Дніпр широкий» — наскрізь пройнятий публіцистикою і тенденційністю. Все старанно підігнано під наперед дану згори й цільком не згідну з правдою життя схему. Сатирична лінія, що спрямована проти негативних у романі осіб (М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра) переростає в злобну карикатуру, що стоїть поза межами всякої життєвої і мистецької правди.      Значними кроками пішла вперед українська критика і українське наукове літературознавство. З'явився цілий ряд вдумливих літературно-критичних розвідок і монографій про сучасних поетів, прозаїків і драматургів. Ціла велика наукова література появилася в галузі шевченкознавства і франкознавства. Стиль і рівень цим дослідам і публікаціям надавали і надають такі імена, як: О. Білецький, М. Возняк, С. Маслов, Степан Крижанівський, С. Шаховський, Є. Кирилюк, Леонід Новиченко, Є. Шабліовський, Ю. Івакін, О. Дей, Ю. Кобилецький, П. Колесник та ряд інших. Історико-літературні дослідження позначені виходом у світ великої двотомової «Історії української літератури» і третього скорегованого тому «Історії української радянської літератури», кількома підручниками для середніх шкіл, п'ятитомника «Українські письменники; Біо-бібліографічний словник» та інших корисних довідкових бібліографічних збірників. Історія української критики за довгі роки дочекалась розумного і солідного дослідження «Українська літературна критика 70-х років XIX ст.» М. Д. Бернштейна, «Зібрання праць у 5-ти томах» академіка О. Білецького, «Теоретична боротьба в українській літературі (перша половина XIX ст.)» П. Волинського, «Становлення реалізму в українській літературі» Д. В. Чалого тощо. Очевидно, на працях цих де-не-де лежать ще залишки історико-літературних концепцій і оцінок доби Сталіна. Очевидно, на цих дослідженнях у більшій чи меншій мірі лежать зобов'язуючі «рішення партії з питань ідеології». Само собою, що «в основу їх» з більшим чи меншим талантом поставлено «ленінську теорію відображення», «партійність» і «вчення про дві національні культури». Але все це, порівняно до ширини і глибини досліджуваного і систематизовані фактичного матеріялу сучасними радянськими критиками і літературознавцями, має другорядне і периферійне значення. Якщо до цих праць радянських українських літературознавців додати, звичайно, скромний доробок українських дослідників і критиків поза межами України, що до певної міри вносять потрібні корективи в праці радянських літературознавців, то можемо ствердити, що українська критика і літературознавство вийшли на передову лінію сучасної думки.

      * * *

      Але справді нове пожвавлення, нове свіже слово, нову думку, форму, нові мистецькі відкриття принесло в літературу молоде покоління. Покоління, що вперше виступило творчо в добу ліквідації культу особи Сталіна і вже сьогодні ввійшло в історію під назвою «шестидесятники». У фарватері того покоління пішло все молоде, творче і талановите. В поезії — Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Віталій Коротич, Борис Олійник, Микола Сингаївський, Олесь Доріченко, Роберт Третьяков, а за ними ще молодші — Олексій Булига, Ігор Калинець, Борис Нечерда, Ірина Жиленко, Василь Голобородько, Ніна Гнатюк, Світлана Йовенко та багато інших. У прозі — Юрій Мушкетик, Євген Гуцало, Юрій Щербак, Володимир Дрозд, Валерій Шевчук та інші. У літературознавстві та критиці новий і вищий етап позначили вдумливі й розумні досліди Наталії Кузякіної («Нариси української драматургії», т.т. І і II, «Драматург Микола Куліш» та інші), Віктора Іванисенка («Поезія, людина, сучасність», «Народження стилю» та інші), а продовжують, поглиблюють і вивершують цю лінію справді талановиті і вдумливі праці Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Миколи Ільницького," наймолодшої з них Маргарити Малиновської та ще кількох без сумніву здібних і надійних критиків.

      Отже, найновішу добу українського літературного процесу визначила своїм дужим і всебічним талантом велика когорта молодих і наймолодших поетів, прозаїків і критиків.

      Вони насамперед творчо реабілітували живу людину і поставили її знову в центрі творчих роздумів літератури. Як відомо, в добу культу особи Сталіна існував недекретований, але реально діючий суворий поетикальний кодекс. Він визначав форму, засоби і стиль літератури. Він приписував суспільну й моральну поведінку письменника. Він зводив літературу до ролі прикрашувача і пропагандиста авторитарного духу диктатури. Він вільну творчу думку заковував у кайдани партійних догм і безглуздих нормативних приписів.