Українська література за п'ятдесят років (1917-1967)

      Здиференційоване літературне життя, вільне змагання і боротьба різних стилів, напрямків за вищий рівень мистецького бачення світу були животворчим прапором цих років. Зросли й заклали перші основи систематичної праці українська літературна критика й наукове літературознавство. На чолі з Сергієм Єфремовим, Володимиром Перетцом, Миколою Зеровим, Олександром Білецьким, Павлом Филиповичем, Миколою Хвильовим, Володимиром Юринцем, Андрієм Річицьким, Яковом Савченком та багатьма іншими розгорнена була велика праця над тисячолітньою історією української літератури: від усної, фолькльорнрї доби, через перекладну літературу і «Слово о полку» до найновіших пореволюційних появ.

      Вперше в історії України великі мистці слова і думки — від азійсько-арабських та греко-римських починаючи, і сучасними західноєвропейськими кінчаючи, — пробили собі безпосередній шлях до українського читача. Вперше світова література стала об'єктом плянових академічних студій кваліфікованих українських дослідників і критиків. Розквитає як суверенна сила український театр, у проводі якого стоїть «Березіль» з Кур-басом на чолі. З ним виростає славна драматургія Миколи Куліша, Івана Дніпровського, Івана Кочерги, Мирослава Ірчана. Досягає значного розвитку українське образотворче мистецтво. На світову арену виходить переможно українське кіномистецтво. Фільми Олександра Довженка «Звенигора» й «Земля» й досі репрезентують Україну на світовому екрані.

      Одною з панівних ідей 20-тих років була ідея боротьби з т.зв. «малоросійським комплексом». Боротьба з психологічною категорією рабства, нижчевартости, провінційности, як спадщини минулого. Ця ідея проймає «Мину Мазайла» і «Патетичну сонату» М. Куліша, багато творів, включно з «Вальдшнепами» Миколи Хвильового, «Вертеп» Аркадія Люб-ченка, «Смерть» Б. Антоненка-Давидовича, «Розмову сердець» М. Бажана, «Майстер корабля» Ю. Яновського, «Чорне озеро» В. Гжицького, «Нас було троє» О. Досвітнього, «Робітні сили» М. Івченка, «Місто» В. Підмогильного та багатьох інших.

      Візія ідеї «азіятського ренесансу» в мистецтві й утвердження вітаїстич-ного активного романтизму, як стилю доби, засвідчили, що прийшов кінець вікової гегемонії російської літератури на Україні, що українська література стає на свій власний суверенний шлях розвитку, беззастережно орієнтуючись на здобутки літератури всіх народів світу.

      Туга за рівністю. Бажання надолужити втрачений час. Стати поруч з іншими народами, як рівний з рівними. Це було не хворобливе почуття виключности чи вищости. Ні. Це було лиш природне почуття гідности недавно поневоленого, народу. Почуття свого права і свободи. Бажання стати «самим собою». Пригадаймо, як Максим Рильський у збірці «Гомін і відгомін» з тугою писав:

      

      Ми ще ніколи не були собою,

      Не підіймали стяга на морях,

      Ні по чужих невиданих краях,

      Де квіти квітнуть барвою новою.

      

      Йому піднесено вторив Юрій Яновський у першій пісні до «Чотирьох шабель»:

      

      Чудесні дива ходять по морях

      І манять нас і закликають ніжно.

      Та що нам їхній бунтівливий стяг,