Українська література за п'ятдесят років (1917-1967)

(Тичина, Бажан, Яновський, Багряний, Драч, Рильський, Хвильовий, Сосюра, Гончар, Довженко, Костенко)

      

      У темні й тяжкі часи революційного передгроззя, в доленосні роки першої світової війни, коли, за словами В. Винниченка, наступила була «ніби повна смерть нації», Олександер Олесь, сповнений великого гніву й розпачу, писав:

      

      Над нами ніч безрадісна осіння.

      Ми горнемось, ховаємось, тремтим...

       А десь в пітьмі несеться голосіння

       З прокляттям віковим.

      ………………………..

      Куди іти... кудою нам тікати...

      Оточені з усюди катом ми...

      Коли не смерть, так вічні грати

      Проклятої тюрми.

      

      Але несподівано, серед цього, здавалося, безпросвітнього мороку темної всеросійської ночі, блиснув промінь, а за ним ударив грім революції 1917 року. Віки переломились. «Вічні ґрати проклятої тюрми» впали. Український народ, а з ним і його література ввійшли в нову добу «Vita Nuova», — так, за Аліґ'єрі Данте, окреслив духову сутність тієї нової доби видатний літературний критик років революції Андрій Ніковський. «Золотий гомін» віків і музика «Соняшних клярнетів», — поглибив і поширив це означення Павло Тичина. То була справді велика історична доба. Народ наш, у свідомості волі й сили своєї, став, за висловом Михайла Грушевського, «на порозі Нової України».

      «Одчиняйте двері — наречена йде!» — писав у «Соняшних клярнетах» Павло Тичина. Це був піднесений, святковий, справді літургійний настрій. Патос душі воскреслого народу.

      Я — невгасимий Огонь Прекрасний,

      Одвічний Дух.

      Вітай же нас ти з сонцем, голубами.

      Я дужий народ! — з сонцем, голубами.

      Вітай нас рідними піснями!

      Я — молодий!