Українська література за п'ятдесят років (1917-1967)

      У такому підсонні людина, як живий внутрішньо-суперечливий індивід, майже зникла з літератури. Панував безбарвний образ людини-робота, людини-автомата, людини-ґвинтика суспільно-виробничої машини. Це в свою чергу зумовило людиноненависницьку, антигуманну свідомість самопоїдання, що в добу Сталіна була найвищою формою суспільного поводження.

      І лише з падінням Сталіна почала занепадати як і смертоносна поети-кальна догматика його доби, так і людиноненависницька свідомість її. Людина в усій своїй складній живій подобі знову повертається в літературу. З нею повертається й ідея справжнього, не кон'юнктурального гуманізму.

      

      Є мука в світі — дика, невситима,

      Тамована щодня й навіки невгасима.

       Це — спрага людяности, і краси, і змоги,

       Я нею сповнений. Мене пече щоднини      Жагуча спрага щастя для людини.

      Тривоги людства — це мої тривоги.

— писав у своїй молодечій, але мистецько-вникливій поемі «Спрага» Іван Драч.

      Тут варто підкреслити, що саме поезія в посталінську добу посіла властиве їй місце. Поезія не ілюстрація, службове поетичне ремісництво, не римування од на замовлення, а поет не виконавець наказів менших чи більших диктаторів.

      

      Художнику — немає скутих норм.

      Він — норма сам, він сам в своєму стилі...

— деклярує право поета на творчу свободу той же Іван Драч. Поет — деміург і орган народній, а поезія — образне бачення, відчуття й зображення «многости» й «одности» світу — світу правди, добра, краси.

      Отже, поетичну творчість покоління післясталінськоі доби характеризує безперервність мистецьких відкрить і новаторських пошуків у царині форми й змісту. Не плаский утилітаризм, не стандартна спрощена підробка під мистецтво, не відтворення готових, кимось наданих соціологічних чи партійних теорій, як це було в добу «культу особи», а глибоке вникнення в життя й психіку людини, ускладнені асоціятивні образи, багатопляновість підтексту, б'ючка та іскрометна метафора.

      Тут треба хоча б коротко згадати про ті значні успіхи, яких добилися українські перекладачі мистецької літератури. Вони дали за останнє десятиріччя низку архітворів світової прози, поезії і драми. В ряді цих подвижників збагачення українського мистецького слова і думки стоять такі імена, як Борис Тен («Одіссея» Гомера, «Поетика» Арістотеля та ін.), Василь Мисик (численні переклади з американської, англійської, шотляндської, німецької і таджицької поезії), Микола Лукаш («Фауст» Й. В. Гете, «Декамерон» Дж. Боккачо, «Мадам Боварі» Г. Фльобера та багатьох інших), Григорій Кочур (переклади з чеської, словацької, польської, англійської та французької мов), Микола Бажан («Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі тощо) та багато інших молодих, але надійних майстрів перекладу:

      Отже не буде перебільшенням, коли скажемо, що покоління «шестидесятників», у дружній співпраці з старшим, середущим і наймолодшим поколінням творців українського слова, почало і провадить далі боротьбу за утвердження справжнього мистецького думання, за суверенні права мистця і мислителя, за широкі горизонти поступу, за гідне місце української літератури в світі.