Українська література за п'ятдесят років (1917-1967)

      За останнє десятиріччя український літературний процес пройшов складний, тяжкий, але творчо перспективний шлях. Від перших ударів з залишками мертвої доби сталінізму, з тяжкими і трагічними спробами щирої і нещирої переорієнтації — до радісних перемог. Від нових Хрущовських спроб .гальванізувати примітивізм доби «культу особи» (1963 рік!) — до провалу цих спроб і гордої деклярації молодого покоління: «Я — не слуга, я син народу!» Від невеликого гуртка новаторів — до цілого руху, з щораз новим і новим поповненням талановитих адептів поезії, прози і критики.

      Цей, скажемо так, неоренесансний рух молодих позначився виразно на свідомості покоління доби «культу особи». На передовому пляні стоїть шанована і трагічна постать Максима Рильського. Ще в прозоро-ясній і глибоколіричній «Голосіївській осені» він поставив перед собою трагічне Верленове питання: «Шалений! Що зробив ти із своїм життям?» Його ж творчість останніх років, зокрема «В затінку жайворонка», його гнівне слово на адресу наклепників, «братопродавців з білими руками і з чорними серцями», свідчили, що великий поет зустрів нову добу як своє духове визволення й беззастережно приєднався до живого і творчо-прогресивного. Найновіша поема Миколи Бажана «Оповідання про надію» свідчить, як далеко відійшов поет від сумної пам'яті мотивів «Гінця» та «Біля Спаської Вежі» і яке дороге та близьке йому підсоння поезії наших днів. «Прозорий камінь», «Уроки поезії» та «Дикий мед» Леоніда Первомайського, нова, глибоколюдяна лірика («Синій літопис» та інші) Андрія Малишка, цикл пісень Тереня Масенка, філософсько-етичні роздуми й глибокі ліричні етюди Василя Мисика, поезії Любови Забашти і, нарешті, найновіша симпатична поява — роман Олеся Гончара «Собор» свідчать, що все творче, здорове, чесне — у складній гамі різноманітних обдарувань, мистецьких форм, засобів і стилів — стоїть на шляху творення справді великої літератури.

      * * *      Українська література, що поза межами рідного краю перебуває, дає свій скромний вклад у цей відродженський процес нашого літературного сьогодні. Твори недавно відійшлих від нас — Євгена Маланюка, Івана Багряного, Тодося Осьмачки, Олекси Кобця (Варавви), Михайла Ореста, Михайла Ситника, та нині живущих і творчо активних — Уласа Самчука, Романа Купчинського, Галини Журби, Дакії Гуменної, Василя Гайдарівського, Ігоря Костецького, Анатоля Гака, Зосима Дончука, Олекси Ізарського, Анатоля Галана, Миколи Лазорського, Івана Боднарчука, Олега Зуєвсько-го, Ігоря Качуровського, Софії Парфанович, Людмили Коваленко, Миколи Понеділка, Марії Струтинської, Вадима Лесича Василя Барки, Святослава Гординського, Івана Керницького, Остапа Тарнавського, Богдана Нижан-ківського, Олексі Веретенченка, Бориса Олександрова, Ганни Черінь, Леоніда Полтави, Юрія Буряківця та багатьох інших, що їх нема змоги тут всіх згадати, — є істотним доповненням загально-українського літературного процесу. І, нарешті, вагомою вкладкою в цей процес є творчість молодшої групи письменників українського закордоння — «шестидесятників» поза межами України. Маємо на увазі поетів, прозаїків і драматургів, що відомі під назвою «Нью-йоркська група». Це — Віра Вовк, Богдан Рубчак, Емма Андієвська, Богдан Бойчук, Патриція Килина, Юрій Тарнавський, Женя Васильківська, Вольфрам Бурггардт, Юрій Коломиєць, та наймолодші — Олег Коверко, Данило Струк, Марко Царинник.

      Поруч з оригінальною творчістю, письменники українського закордоння зробили також чимало в ділянці мистецького перекладу, передусім — поезії і драми. Згадати хоч би переклади Тодося Осьмачки Шекспірових драм та поеми Оскара Вайлда «Баляда редінгенської тюрми»; переклади Юрія Клена німецьких, французьких та англійських поетів; Вадима Лесича — з американських, англійських та польських поетів; переклади Віри Вовк португальських і бразілійських поетів на українську мову й українських прозаїків і поетів на португальську; збірку перекладів «Поети Заходу» Святослава Гординського та його ж перший, майже повний, переклад творів Франсуа Війона. Плідно працює на перекладацькому полі Ігор Костецький (В. Шекспір, Ф. Новаліс, Т. С Еліот, Е. Паунд та інш.). Чимало перекладів з еспанських, французьких, американських, німецьких та англійських поетів дали: Оксана Соловей, Олександер Филипович, Борис Олександрів, Патриція Килина, Богдан Бойчук, Вольфрам Бурггардт, Юрій Тарнавський та Богдан Рубчак. Значні успіхи в перекладах з китайської мови має Лідія Голубнича, з японської — Ігор Шанковський. Успішно перекладає твори української клясичної і сучасної літератури на німецьку мову Анна Галя Горбач. Отже, оригінальні й перекладні зусилля письменників українського закордоння творять поза межами України той літературний фонд, який за законами, сказати б, соціяльного електромагнітного поля, істотно доповнює і збагачує українську сучасну літературу й допомагає влучити її в загальнолюдський творчий процес.

      * * *

      Ми кинули загальний погляд на українську літературу за п'ятдесят років її пореволюційного розвитку. Не все ясно і докладно можна було відзначити на цій перенаснаженій надзвичайними подіями історичній магістралі. Але основні й визначальні етапи і факти ми намагалися зафіксувати. Цілість процесу показує, що були високі шляхетні злети. Були героїчні звучання, прагнення, пляни, великі таланти, нові відкриття. Було й падіння, трагічні ситуації, жертви, смерть. Але «смерть, — каже Ліна Костенко, — це ще не поразка. В переможних боях теж бувають полеглі». За пореволюційне півсторіччя українська література зазнала багато втрат. Але це були полеглі в переможних боях. Бої не закінчились ще. Цього свідоме все прогресивне, все, що вміє мислити в Україні й поза Україною суще. За всіх це висловив один з найталановитіших, але, на жаль, вже неживих поетів «шестидесятників»: