Українська література за п'ятдесят років (1917-1967)

      Коли не стяг це нашої вітчизни!

      

      Молодий лірник-сліпець, з поеми М. Бажана «Сліпці», кидає таке енергійне гасло:

      

      Здолати! Продертись! Пробитися! Вийти —

       Як муж, а не мученик...

      Чуєш?

      Як муж!

      

      Це була мова доби. Вона свідчила, що народжувалась і утверджувалась активістична свідомість молодої нації, свідомість народу, «що вгору йде, хоч був запертий в льох». Цей героїзм і самопосвяту, як основну тенденцію свідомости двадцятих років, висловив тоді ще зовсім молодий поет Василь Мисик в поемі «Конкістадори»:

      

      Огненний прапор, він встає, гуде,

      П'янить, сповняє нас безумством лютим.

      Жорстокі й радісні ми в світ новий ідем.

      Або умрем в огні, або здобудем!

      Або здобуть, або в огні згоріть!

      Не даром, ні, ми трупами впадем біля порогу.

      Ви, що за нами ідете, ідіть.

      Ми прокладаєм вам дорогу.

            Віра в свою правду. Світогляд не «мученика», а «мужа», не «сліпця», а «прозрілого». І як завершення — глибока віра в майбутнє України. У боротьбі і творчому змаганні зростала й утверджувалась на, високих мистецьких позиціях українська література двадцятих років. Дійшла до стану змужніння. Заговорила на повний власний голос. Готова була до нового, вищого творчого кроку. Бетовенська «Патетична соната», в героїчно-драматичній інтерпретації Миколи Куліша, символічно завершувала ту переможну добу.

      * * *

      Рік 1929-й, рік «великого перелому», перекреслив всі досягнення і пляни двадцятих років. А постанова ЦК ВКП(б) від 22 квітня 1932 року, «Про перебудову літературно художніх організацій», остаточно припинила навіть відносно буремне життя літератури. Настала доба уніфікованого і, психологічно, уніформованого літературного процесу з єдиною приписаною згори, творчою методою «соціялістичного реалізму». Літературний процес вступив у моторошну добу «проклятих років». Схвильована уява двадцятих років про романтичну «гору Гелікон», «азіятський ренесанс у мистецтві», провідну ролю в ньому українських мистців, зустрілась з страшною дійсністю. У ній згоріла творча уява багатьох письменників. В одних згоріла в справжньому, а в других — у переносному розумінні цього слова. Замовкнути, не писати — не можна було. Це розцінювалось як вияв активного протесту й боротьби проти режиму. Треба було або писати так, як того вимагали, або йти на розп'яття. Більшість — понад 220 письменників — була знищена. Меншість — близько тридцяти шести — писала. До неї долучались молоді адепти, бо творчий геній народу невичерпний. І літературний процес зовні продовжувався.