Іван Франко і Львів.
Востаннє сходами центрального входу до залізничного вокзалу Іван Франко крокував у 1914 році, напередодні І Світової війни. Згадує донька письменника Ганна Франко: «У 1914 році тітка з Києва вислала мені запрошення. Тато хотів відвезти мене до Києва (був уже давно важкохворим). Жандарми на російському кордоні не радили йому їхати. Я поїхала сама. Більше тата не бачила...»
Личаківське кладовище. На початку 1916 року стан здоров’я І.Я. Франка значно погіршився. У лютому 1916 року Катря Гриневичева віддала поета до шпиталю Українських Січових Стрільців на вул. Петра Скарги, 2а. У палаті хворого було жовнірське ліжко. За поетом доглядав його племінник Василь, син брата Захара. Іван Якович почував себе дуже погано – пухли ноги, відмовляло серце, були немічними руки. За два тижні перед смертю Франко пішов додому через все місто пішки у супроводі Василя. І. Франко залишився зовсім без рідних: сини воювали на фронтах, дочка поїхала до Києва, дружина була у лікарні.
Про смерть Франка було оголошено в газеті «Діло». Першими, хто прибув, були двоє гуцулів-вояків. Одним з них був Петро Шекерик-Доників. Професор Бігеляйзен, знайомий Франка зі студентських років, якого повідомлено через три дні по смерти поета, застав його тіло, накрите подертим простирадлом. Професор вигукнув: «Так умирає геній великого народу». Карло Бандрівський – друг Франка зі студентських часів, зайнявся організацією похорону поета. Герміна Шухевич прислала вишиту сорочку свого померлого чоловіка. У ту сорочку і стареньке вбрання і був одягнутий Іван Франко. Ольга Роздольська та К. Бандрівський на Личаківському цвинтарі узгодили місячну оплату та тимчасове поховання покійного у чужій, великій гробниці, у якій було місце для шести домовин. Перед віллою І. Франка промовляв Кость Левицький – посол до Галицького Сейму. Виступили О. Колесса, К. Трильовський, З. Носковський. Відправляв отець Гургула з Волоської церкви. На траурному засіданні НТШ 31 травня 1916 р. виступив Василь Щурат. Серед польських друзів на похороні були Болеслав Вислоух та Ян Каспровіч – друзі по «Kurieru Lwowskim»
Але зустрічається зовсім инша інформація про похорон Франка, подаємо її без коментарів: «Українське громадянство, яке з усіх усюдів з’їхалося, маючи змогу побачитися знову по довгій розлуці, так поводилося, неначе на якомусь ярмарку: сміхи і реготи лунали вулицями, польська та єврейська публіка з іронічною усмішкою приглядались всьому й здвигали раменами. Так проводило українське громадянство Каменяра на вічний спочинок» (Зі спогадів Б. Барвінського).
Михайло Лозинський згадує: «10000 учасників похорону вирушили з вулиці Понінського понад Стрийським парком через площу Св. Софії, вулицями Св. Миколая та Академічною, через Бернардини, вулицею Пекарською на Личаківське кладовище. Труну несли українські Січові Стрільці. Співав хор під керівництвом Василя Барвінського. Поховальний караван прибув до кладовища о восьмій годині вечора. Перед покладанням труни у гробівець з промовами виступили: сотник УСС Зенон Носковський, Олександр Колесса, Михайло Лозинський, Кирило Трильовський, Федь Федорців, Орися Величківна, Микола Ганкевич, Сидір Твердохліб. О 10-й вечора всі розійшлися».
Зі спогадів Ольги Роздольської: «Коли у 1933 році куплено було для Івана Франка власну землю, до мене звернувся Іван Труш, щоб я пішла розпізнати труну, яку ми купували разом з Карлом Бандрівським (сам Бандрівський на той час уже помер). Але всі домовини запаяні, довелося їх розкривати. У першій – військовий у мундирі. Коли відкрили другу домовину, то ні по одягу, ні по тому, що там було, ми не могли пізнати Франкової домовини, пізнали лише по хустині, якою підв’язали обличчя померлого, вона була під подушкою».
У 1917 р. Карло Бандрівський, виконуючи останню волю письменника, передав його архів і бібліотеку до Наукового товариства ім. Т. Шевченка.
Іменний покажчик
Бандрівський Карло (1855–1931) – навчався разом з І. Франком у Дрогобичі та Львівському університеті.Барвінський Богдан (1880–1958) – історик, член НТШ, бібліограф, архівіст, син Олександра Барвінського, автор праць «Історичний розвій імени українсько-руського народу» (1909), «Крайовий архів актів гродських і земських у Львові» (1917).
Бігеляйзен Генрик (1855–1932) – польський літературознавець єврейського походження, автор 5-ти томної «Історії польської літератури».
Білецький Василь (1857–1931) – сучасник Франка, товариш студентських років, був редактором журналу «Дзвін».
Білецька Марія (Білинська) (1864–1938) – директор української дівочої школи та інституту Св. Ольги у Львові.