Я воскрес щоб із вами жити

"Мабуть, почалося моє згасання. Фізично я майже безпо­радний, хоч морально ще не зовсім виснажився. Думаючи про смерть, не почуваю ніякого страху. Можливо, це тому, що вона ще далеко? Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю. Десять років для мене - більше, ніж достатньо."

Ведуча: Так думав поет у той день, так розраховував, але доля розпорядилася інакше. Пошкодувала навіть тих десять літ - менш як через 5 місяців навіки зупинилося його серця. На 28-у році згасла Симоненкова зоря, та навіки залишилися з нами його вогненна поезія.

Звучить народна пісня "Ой горе тій чайці..."

Мати: Уже чверть віку, як немає сина.

Тепер про нього всі говорять,

І безліч друзів об’явилось.

А як йому було під небом синім

У ті глухі, холодні роки?.. -

Нікому серце не відкрилось.

Й ніхто із вас, ніхто не відав,

Як тяжко жити довелося...

Тепер возносите в печалі

І хвалите його на всі лади.

Чому ж тоді ви всі мовчали,

Немов набрали в рот води?

Чому не віддали хоч по краплині

Ще за життя - цих слів, уваги?

Коли по смерті сина вкрили

Підозри, осуд і зневага...

Я не виную вас, не докоряю.

Мені лиш смуток душу ятрить.

За сина заступитись маю право –

Святеє право матері.

Отож, не треба слів, не треба.