Я воскрес щоб із вами жити

Залишив у мене в серці ти.

Не тому, що розійшлись дороги,

Запетлявшись у дзвінкій юрбі.

Хай вже ті, що підставляли ноги,

Нині в друзі мостяться тобі.

Хваляться, що успіхам раділи,

Чарку за поезію пили.

А мені болить - не догляділи,

А мені болить - не вберегли.

Посивіла до світанку ненька,

У очах відстоялась зима...

Гляньмо в очі віршам Симоненка,

Тим, що е, і тим, яких нема!

Ведуча: Василь умів любити так щиро, так ніжно, так самозречено як, мабуть, ніхто на землі.

Ведучий: Умів він і ненавидіти підлість, сваволю, лицемірство. По-лицарськи поет боровся з чорною кривдою.

Учень читає вірш В.Симоненка "Злодій"

/Дядька затримали чи впіймали,

Дядька в сільраду ескортували.../

Ведуча: Тяжко жилося поетові такої громадянської мужності. Оті "відгодовані демагоги й брехуни" не могли йому подару­вати такого нечуваного вільнодумства, простити правду. І не прощали...

Ведучий: В останній рік життя у Симоненка залишається єдиний вірний, незрадливий друг - папір. Поет розпочинає свій до болю чесний і трагічний "Щоденник".

Учень: Щоденниковий запис від 6 липня 1963 року

"Втрата мужності - це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Навіть над самим життям. Але скільки лю­дей - розумних і талановитих - рятували своє життя, поступаючись гідністю і, власне, перетворювали його в ні­кому не потрібне животіння. Це найстрашніше”.

Учениця: Щоденниковий запис від 22 липня 1963 року