Дмитро Васильович Павличко

Скрипку зроблять із його журби.

Так, ти одна, моя любове,

Даєш мені снагу обнови,

Народжуєш мене щодня

Інакшим, іншим, ніби з дна

Душі кремнистої моєї

Виборсуєш нові камеї З моїм обличчям... Боже мій,

Мене ти змінюй, та не смій

Своє натхнення на забаву

Перевести, смішну й лукаву,

І, творячи немовби в сні,

Чужі прикмети дать мені!

Живу я правдою тією,

Що птах не може стать змією,

Що маску будь-яку лакей

Бере, бо все йому лакей!

А я не раб, не хитрий служка,

Чия натура, як подушка,

Податлива й м'яка!

Мені Пасують риси кам'яні.

То звершуй переміни диво,

Але поважно і правдиво,

Щоб не осліп і не оглух

В чужому образі мій дух.

Ти пахнеш, як листя весняне,