Дмитро Васильович Павличко

Заходь, як у світлицю, в мої груди

І все, що заманеться, там роби.

В тій хаті на підлозі, як у пущі,

Клади вогонь, пали нужденний рай,

Чи, мов зерня з твердої шкаралущі,

Розбиту душу з мене видирай.

Я відновлюсь, я оживу, кохана,

Хоч сто разів од рук твоїх згорю.

Благословенна та найглибша рана,

Що звільна обертається в зорю!

Я стужився, мила, за тобою,

З туги обернувся мимохіть

В явора, що, палений журбою,

Сам один між буками стоїть.

Грає листя на веснянім сонці,

А в душі — печаль, як небеса.

Він росте й співає явороньці,

І згорає від сльози роса.

Сніг летить колючий, ніби трина,

Йде зима й бескидами гуде.

Яворові сниться яворина

Та її кохання молоде.

Він не знає, що надійдуть люди,

Зміряють його на поруби,

Розітнуть йому печальні груди,