Дмитро Васильович Павличко

Між розгонистих просторів нестримно плине Дніпро. З російських левад, білоруських пущ котить хвилю на Вкраїну — широкий як світ, певний у силі своїй, у мо­гутті невичерпному.

Відтоді, як Дмитро Васильович Павличко уперше по­бачив легендарну ріку, він позичає в неї силу й снагу, і світ увесь бачиться йому прекрасним та неповторним, як стародавній Славута. І рідний Стопчатів на Прикар­патті, де 28 вересня 1929. року народився і гори вда­лині, і річечка Лючка, що в’ється серед села — спокій­на й сумирна влітку, а весняною повінню так розли­вається, що всі лавки (місточки) забирає; і матуся, добра, лагідна, і мудрий, статечний батько, і люди — трудівники невтомні — все, все яскравим видивом стоїть у пам'яті та й ніколи не зітреться...

З дніпровської кручі поет вдивляється в голубі дале­чі Лівобережжя. Ген там, у Дарницьких лісах, загуби­лися батькові сліди... Мобілізованій до австро-угорської армії. 1916 року під Луцьком він здався в полон. Поневірявся в таборах утік з неволі до Києва у лавах червоних бойових дружин боровся з білогвардійцями та петлюрівцями. Згодом десь роздобув конячину і верхи дістався додому, де його знов узято на фронт. Засудже­ний австрійськими властями до розстрілу за більшо­вицьку агітацію серед вояків, чудом вирвався з Бригідницької в'язниці у Львові. Знов повернувся до Стопчатова.

Згодом зазнав він утисків і польських жандармів-пілсудчиків. Паноту гонористу ненавидів. І дітям бать­ко передав свою ненависть та відразу до будь-якого на­сильства й зла, а також почуття національної гідності, самоповаги й гордості за працьовитий, хоч і упосліджений, люд. Як і всі трудящі земляки-галичани, радо ві­тав прихід радянських воїнів у золотому Вересні 1939 року. Односельці довірили йому бути першим го­ловою стопчатівського колгоспу.

Син згадує, що батько за працею ніколи не мав спо­чинку, умів красно й переконливо говорити. Недарма в одному з «Сонетів подільської осені» поет звертається : до батька :

Усе життя я доростати буду

До мудрості твоєї й доброти,

До висоти твого важкого труду.

Дай до пісень мені слова знайти...

(«Батько»)

Змалку хлопець полюбив колиску, художнє слово. “Кобзар” Шевченка, « Тарас Бульба » Гоголя, твори Франка розчинили перед ним двері у світ поезії, люд­ської добрості й гідності. Зі сцени сільського клубу пастушок декламував гнівні вірші Шевченка, і вразливому хлоп’яті здавалося, що від його «серця відривалось пломенями слово кобзаря».

В середовищі працьовитого й чесного народу черпав мистецький хист і творче натхнення Д. Павличко: «Там узяв я пісню в серце із людських сердець». Та і була ще наука у Василя Стефаника, Марка Черемшини, Леся Мартовича, Ярослава Галана, була любов до і народної пісні, до витворів самобутніх умільців — килимарів, різьбярів, гончарів, вишивальниць з Косова,

(Коломиї, Космача. А ще ж ходили між людьми легенди про Олексу Довбуша — невмирущого витязя, проводиря опришків. Дух волелюбства витав над краєм. Прогресивні кола галицької інтелігенції, мов із чистого джерела, брали все краще з мистецьких і духовних надбань слов'янства й світу. З особливою увагою і любов'ю вони сприймали творчі здобутки митців

Радянського Союзу.

Синові селянина, українцю, випало зазнати прини­ження й зневаги в польській школі, де він малим учив­ся, звідки приносив синці «від тих освічених катів», — шовіністично настроєної вчительки, уніатського духо­венства.