Дмитро Васильович Павличко

За світло, що зринає з темноти...

Безсмертними ставали мої руки

На пагорбах сяйливої мети.

Так, ніби відкривав небесні далі

Незайманості непорочний гріх

На тих стежках біблійної печалі,

На тих дорогах радощів моїх.

Сріблиться дощ в тоненькому тумані,

Як ниточка в прозорім полотні.

А сонце по його блискучій грані

Тече і душу сповнює мені.

Зустрінь мене. Я повен пожадання

Блакитної, мов сон, далечини.

Моїх очей неголосне страждання

Ти поглядом ласкавим зупини.

Моя печаль тебе не поневолить,

А тільки радісний розбудить щем,

Немов цього туману срібна волоть,

Замаєна і сонцем, і дощем.

Та мить, яка надходить після болю,

Тобою завданого,— ніжна мить...

Я все стерплю, я все тобі дозволю —

Не бійсь боляче серце надломить.

Надламане, воно смачніше буде,

Як хліб, що їсться з голоду й злоби;