Андрій Шептицький – церковний, культурно-освітній діяч. Його боротьба за церковну єдність

Думаємо, що виразніше не міг Митрополит висловити своєї оцінки про сучасний йому стан можливості реалізації ідеї з’єдинення. І вважаємо, що в словах не треба дошукуватися зневіри Митрополита в самій ідеї. В цих словах Митрополит змалював тільки стан грунту, на який паде благовість єдності; цей грунт висушений з живих релігійних соків, він позакидуваний брилами каменюк, на ньому насіяв ворог багато терня, яке заглушує ріст кожного здорового зерна. Замирення і порозуміння між християнськими віросповіданнями вже сьогодні не мало б бути нічим іншим, образно говорячи, як переоранням і на живими соками, виполенням бур’яну і терня із духового грунту українського народу. До плекання цього грунту належить також і те, щоб довести до і вирощення такої української людини, яка буде вважати релігію за релігію, а не за засіб всяких, тільки не релігійних цілей, щоб виростити таку українську хри людину, яка не зупиниться при питаннях релігії і віри на обкладинці й тільки обкладинкою потрапить захоплюватися та на підставі обкладинки оцінювати даний твір. Треба людини, яка потрапить і захоче розкрити книгу життя і шукати в ній Христовій істини.

Стільки щодо засадничих стверджень в питанні т. зв. національності Церкви. Думку Митрополита в цьому питанні можна схопити коротко в наступних словах: Митрополит не є поклонником уніформізму в Церкві, він, відповідно до свого мислення, відстоює ієрархічну синтезу вартостей у Христовій Церкві. В цій Церкві є Боже і людське, вічне і земне, невидиме і видиме, таїнственне і природне, в ній є також вселенське і національне, але не в хаотичному помішанні, а в ієрархічній гармонійній цілості. Якраз на таких премісах побудовані його дальші думки в питанні т. зв. національних Церков: «Якщо мова про ті національні Церкви, що не є частинами Вселенської Церкви, то можна сказати, що вони дійсно дають своєму народові якусь єдність, сильнішу від тієї єдності, що повинна і може єднати між собою всі народи світу... Але якщо мова про ті національні Церкви, що не є частинами Вселенської Церкви, то треба сказати, що вони не запевняють своїм народам просто ніякої єдності, може навіть вони спричиняються до поглиблення і загострення внутрішніх роздорів у народі...».

Митрополит не зупиняється тільки на самому ствердженні такої своєї думки, він дає багатий ілюстративний матеріял з історії т. зв. національних Церков, вказуючи на постійний процес розкладу таких національних Церков, а навіть ілюструє це твердження на прикладі Російської Церкви: «Російська синодальна Церква була теж типом національної Церкви, хоч дивною нелогічністю радо сама себе називала вселенською. Та нелогічність, правда, робила можливим відчитування в добрій вірі нікейсько-царгородського символу віри, але дозволяла теж російським патріархам, прихильникам православія, самодержавія і «єдиної неділимої», вважати себе за вийнятково високо стоячих християн... Тільки поверхове дослідження створювало враження єдності синодальної Російської Церкви, але існування розколу і сект, які , множилися з кожним століттям, доводили, що ця духова і церковна єдність російського народу була тільки підтримувана рукою автократа і його уряду — «святійшого синоду».Висловившись критично щодо можливості збереження єдності у т. зв. інацюнальних Церквах поза вселенською Церквою, Митрополит переконаний, що |Івайкраще забезпечена національна питоменність Церкви, — а тим самим ристова Церква стає найціннішим скарбом якоїсь нації, серед якої Церква виконує своє післанництво, — коли ця Церква є в злуці із Вселенською Церквою: «Поодинокі Церкви, залишаючись в зв’язку з усіма іншими Церквами Заходу, можуть зберегти дуже далекойдучу автономію, яку можна назвати автокефалією, бо є цілковита відсутність тієї залежності, яка підпорядковує поодинокі єпархії патріархату під власть партріарха. І в нашій Греко-католицькій Церкві Митрополит встановляє єпископів, і ніяке дисциплінарне право латинської Церкви нас не зобов’язує...».1

Такі в основному думки, що зарисовують далекосяжний задум Митрополита Андрея; задум цей кинений як проекція на українську землю, але важливий тим, що в ньому накреслені елементи, які мають загальнохристиянську і загальнолюд-ську вартість. І тому цю проекцію Митрополичого задуму можна кидати і за її здійснення змагатися у будь-якому просторі земної кулі і в будь-який час. Тому що ця проекція є тільки новим зусиллям, щоб бути вірним і служити заповітній просьбі Христа до свого Небесного Отця: «Отче, збережи їх, щоб всі були одно...».

Незвичайність нашого століття в тому, що це століття, яким започатковується нова епоха в бутті людства. Звичайно, цю незвичайність документують переломові винаходи, відкриття, досягнення на полі технічних, природничих наук. З християнської точки зору приходиться говорити також про незвичайність століття, в якому ми живемо. Вже в першій частині цього нарису було згадано, що дрімаюча туга християнського світу за єдністю християн, яка на наших очах перетворюється в могутній рух християн, що його найкращим виявом буде за Божою поміччю недалекий Вселенський Собор, є чимось небувалим і небуденним. У зв’язку з незвичайністю століття чується також часто незвичайні, сміливі і, в своєму зна¬ченні, далекосяжні думки й задуми. І саме тут ми можемо бути вдячні Всевишньому Богу, що Він дав нам якраз у цьому столітті велетня релігійної мислі, якому припала доля благовістити Христову єдність серед роз’єднаного народу. Обнявши своїм духовим зором увесь цей народ, він проголошує з Святоюрської гори давньої Галицької столиці свої просьби, моління, свої поради й заповіти: «... не бачу, щоб хто-небудь з нас, архиєреїв різних українських віроісповідань міг дбати про те, щоб піддержувати церковні роздори. Тому пищу це письмо, щоб простягнути руку до згоди і Ваші Преосвященства запросити до церковної єдності...»."