Андрій Шептицький – церковний, культурно-освітній діяч. Його боротьба за церковну єдність

Під час окупації російський уряд намагався ліквідувати Українську Католицьку Церкву в Західній Україні і завести російське цареславіє. Проте, хоч царат і кинув на русифікацію великі засоби, з українського католицького духовенства ніхто не поспішав переходити до „святєйшего синода”. Навіть галицькі москвофіли ставилися до такої позиції дуже обережно. Усього кільканадцять москвофілів погодилися на апозтазію. Українська Католицька Церква вже стала для народу рідною духовною твердинею, і колонізатори поламали на ній свої зуби.

У митрополії Кир Андрей застав велику руїну із запалом узявся до відбудови. Коли після розвалу Австро-Угорської імперії 1 листопада 1918 року у Львові було проголошено ЗУНР, митрополит Андрей видав пасторський лист, у якому закликав народ жертвувати всім, навіть життям, для захисту і будівництва рідної Держави. На жаль, послання митрополита Андрея до народу, яке могло мати вирішальний вплив на визвольні змагання, уряд ЗУЕНР не розіслав по всіх пародіях.

Після захопленні поляками Східної Галичини митрополит Андрей виїхав за кордон, де ставив перед урядами Антанти питання про визнання незалежності української Галичини.

Однак при підтримці Франції поляки домоглися визнання Польської держави на українських землях за умови надання автономії українцям. Хоч митрополит знав, що в історії ще не було випадку, коли поляки дотрималися б умов, проте повернув з певними перешкодами до Львова і продовжував свою працю над відродженням релігійного і громадського життя. Він бере активну участь у розбудові релігійних і культурно-громадських інституцій. 1928 року митрополит заснував у Львові Богославську Академію – першу і єдину вищу богусловську школу, яка повинна була продовжувати працю Києво-Могилянської Академії. Через кілька років Богославська Академія стала поважним осередком не лише богословських наук, але й науково-дослідницьким центром вивчення історії і літератури.

Після польсько-радянського договору 1920 року до Польщі відійшла також Західна Волинь, де українське населення горнулося до нашої Церкви. Кир Андрей призначив для них апостольського візитатора: спочатку єпископа Бояна, а у 1926 році єпископа Чернецького, але польський уряд не дозволив їм працювати на Волині. Поляки проводили колонізаторську політику щодо українців і хотіли і хотіли запровадити на Волині „нови обжондик” (новий обряд) – якусь суміш українського і польського обрядів, а зазнавши поразки конфіскували церковні землі й руйнували церкви.

Митрополит Андрей рішуче засудив таке варварство і вандалізм, поставив це питання на Римі, а коли не допомогло, звернувся до Лігу націй. Поляки дуже обурилися, але руйнацію церков припинили (знищивши близько 200 церков). Так само гостро протестував митрополит і українці Галичини проти наміру більшовиків знищити у Києві Десятинну церкву. Коли 1933 року прийшла звістка про страшний голод в Україні, на заклик митрополита Андрея українці Галичини зібрали поважну допомогу для голодуючих, яку однак комуністичний сталінський уряд не дозволив прийняти, брехливо заявивши, „що голоду в Україні нема”.

Самовіддана діяльність митрополита Андрея, спрямована на український духовний і матеріальний розвиток, попри перешкоди польської влади і тяжку недугу продовжувалася до 1939 року. У цей час Українська Католицька Церква в Галичині і на Закарпатті нараховувала 4,37 млн. вірних, які проживали у п’яти діє цезіях і двох апостольських адміністраторах, було 3040 парохій з 4440 церквами. Склад ієпархії: митрополит, 10 єпископів, 2950 жонатих священників, 520 ієромонахів, 1090 манахинь. Крім Богославської Академії, існувало 5 духовних семінарій з 540 семінаристами і 2 семінарійні школи. Виходили релігійні журнали: 3 тижневики і 6 місячників.

У серпні 1939 року гітлерівська Німеччина і СРСР уклали таємний „Пакт Молотова-Ріббентропа”, згідно з яким сталінська імперія мала зайняти західну Україну і Прибалтику, німці – решту Європи. 1 вересня 1939 року розпочалася німецько-польська війна, і через 18 днів Польща як держава перестала існувати.Українська Галицька митрополія була окупована Червоною Армією. Відразу позакривали духовну академію, семінарію і всі релігійні школи, припинилось видання всіх релігійних книжок і журналів. У школах було заборонено викладання релігії, усі релігійні товариства припинили існування. Ще наприкінці того ж року, і особливо в 1940 році, розпочалися масові арешти інтелігенції, духовенства і вірних. До червня 1941 року з західної України було депортовано в Сибір і Казахстан близько півтора мільйона населення, в тому числі багато духовенства, сконфісковано церковні і монастирські грунти, наказано ліквідувати всі монастирі. Проти цього запротестував митрополит Андрей, що було в час кривавого терору і репресій нечуваною відвагою. У 1941 році посилилися жахливі катування і розстріли десятків тисяч людей. Це страхіття припинив напад гітлерівської Німеччини на СРСР. Відступ сталінських орд супроводжувався дикими розправами над невинними жертвами, яких не встигли депортувати.