Андрій Шептицький – церковний, культурно-освітній діяч. Його боротьба за церковну єдність

І саме при цій думці Митрополита про створення нового віроісповідання зауважуємо в Митрополита ще цікаву рису його мислення: Митрополит не був умом, який тримався сліпо традиційних форм, його ум був творчий і приступний для нових ідей і нового задуму. Не були для нього суттєві форми, але зміст, який у тих формах криється, бо зміст оживлює. Митрополит бачив, як в історії постали різні спроби з’єдинення та поставали різні т. зв. історичні унії. З них проіснували одні коротше, другі довше, одні себе виправдали, другі з тих чи тих причин перейшли в історію. Живою залишилася тільки єдино сама ідея християнського з’єдинеиня і досконалої єдності Христової Церкви. Митрополитові залежало на здійсненні саме цієї великої ідеї, без уваги на те, в яких зовнішньо-організаційних формах вона буде довершена Якщо після двох десятиліть прислуховуватися до цієї думки Митрополита та сконфронтувати її з витвореним теперішнім станом церковно-релігійного життя в Україні і на цілому європейському Сході, то мимоволі приходить гадка, чи Боже Провидіння не провадить справи Христової Церкви так, щоб насправді після страшного лихоліття створити фунт під народження отого, Митрополитом врахованого як можливого, нового. Того нового, яким буде Христова Церква на європейському просторі, в якій буде здійснена єдність християн цього простору у вселенськості і святості, яка буде вільна від трагічних сплетень добра і зла в традиційних формах існування християнства в Україні — Православія і Унії, бо форми існування — це епізоди, єдність Христової Церкви — це щось непорушне з печаттю вічності на собі.

Сьогодні можна цю, ще ближче Митрополитом не накреслену, ідею створення нових основ під тривку єдність Христової Церкви розглядати в аспекті недалекого Вселенського Собору. Бо й на цьому Соборі ідея Митрополита Андрея може творчо запліднювати думки Соборних Отців у напрямі збереження істотного в Церкві — її єдності і скарбу Христового Об’єднання, а рівночасно в напрямі далекойдучої перевірки всього того, що витворилося впродовж віків і що є продуктом даних епох в способі мислення, в прийнятих зовнішніх формах богопочитання, в питаннях церковно-адміністраційних, в питаннях мовних і обрядових і т. д. Можна б і тут згадати слова Митрополита, що коли до питання з’єдинення підійти з відкритим розумом і щирим бажанням, тоді розкриється «широке поле» для міжвіроісповідної зустрічі, і міжвіроісповідної розмови у справжній братній християнській любові.д) З’єдинення — це не відречення віри: знаємо з досвіду, як психологічно складним є питання переходу з одного віроісповідання на друге. Цю психологічну трудність російські богослови старалися ще більше поглибити, щоб просто не допустити в нез’єдинених православних навіть думки про можливість з’єдинення християн у Вселенській Церкві. Виключити працю людського ума й спаралізувати людську думку в шуканні правди — це були найкращі методи ставити перешкоди не то для з’єдинення, але навіть для віроісповідного порозуміння. З тих міркувань створення психологічного бар’єра народилося московське православне окреслення «віровідступництво». На це дивовижне окреслення Митрополит звертає увагу, як це ми вже вище мали нагоду над цим зупинятися. І Митрополит з усією рішучістю протиставиться такому розумінню з’єдинення, називаючи його неправдивим та таким, що ширить непорозуміння та впроваджує в блуд. Він також найвиразніше стверджує: «Нез’єдинені, що приймають вселенську віру, не відрікаються православної віри, але доповнюють її наукою Вселенської Церкви...» А на адресу тих, в мізках яких зродилося окреслення «віровідступництва» Митрополит пише з такою ж ясністю: «...росіянин, стаючи католиком, не перестає належати до Церкви, яка, будучи живим членом Вселенської Церкви, не є менше національною, як зрештою такими можуть бути всі частини Вселенської Церкви, і не тільки можуть, але справді такими національними Церквами є, тобто до Церкви, яка зберегла в собі весь східній характер, закони, звичаї й обряди російської Церкви, та ієрархію, яку російська Церква бажала мати впродовж віків. Отже з’єдинення церковне — це не «віровідступництво», а віровдосконалення. Та в зв’язку з останнім текстом ми переходимо вже до іншої проблеми, залюбки пропагованої російськими богословами і російськими церковними націоналістами, які в Церкві хотіли б бачити перш усього свою національну конституцію. З огляду на те, що цей, в Московщині народжений, погляд на Церкву дивним рикошетом прогресів також в Україні, ми над ним зупиняємось.є) Вселенськість і національність Церкви: в цьому питанні треба почати від дуже засадничої справи — від розуміння, чим є релігія взагалі. Немає сумніву, що віруюча людина, а слідом за тим також однорідна національна спільнота по-своєму сприймає правди віри и саме цим своєрідним сприйняттям надає у виявах свого богопочитання, в літургічних мотивах, у формах побожності певний індивідуальний чи збірно-національний кольорит. Такого явища Митрополит не заперечує, навпаки, він його приймає, а навіть апробує — різне сприймання таким чином є виявом духовності, воно не ділить, а радше доповнює зрозуміння Божого невичерпного Об’явлення...». Щоб ще виразніше вияснити це питання, Митрополит користується прикладом із мистецького світу; мовляв, наше питання про християнство подібне до образу Тайна Вечеря Леонарда да Вінчі і безлічі його дуже вірних копій «Всі наші поняття про християнство та про Божу об’явлену нам є тільки копією Божого Первозору. В цих копіях може бути стільки суб’єктивного елементу чи так багато різних понять про об’єктивну віру, що люди можуть між собою різнитися... Але, може, найважливіша річ, без якої не то порозуміння, але й взаємне зрозуміння не є можливе, — це те, щоб однаково брати релігію за релігію, а не вважати її політичним орудником до досягнення іншої мети. Такк беруть релігію всі ті, що вважають байдужою річчю, до якої релігії належать і готові кожної хвилини для якихсь людських оглядів міняти релігію. Хто так бере релігію, той нічого з неї не розуміє і є повним анальфабетом в знанні християнства. Той судить про християнство так, як про літературний твір судила б людина, що твердила б, що цей самий твір більше їй подобається в іншій обкладинці. Це основне ствердження Митрополита стосовно питання національного чи будь-якого іншого земного елементу в Христовій Церкві. Цей колорит є чимсь природним, він є обкладинко, в якій зберігається первозвір, але обкладинка – це не істотна справа, і не можна говорити про релігійні питання і питання християнського Об’явлення, його основ і його правд з людиною, яка ди¬виться тільки на обкладинку... Митрополит такий підхід до релігійних питань дуже різко називає релігійним анальфабетизмом. І цією оцінкою Митрополит дає відповідь насамперед російським націоналістам, які в своєму православії і своїй Московській Церкві бажають бачити насамперед їхню російськість, Митрополит дає також відповідь і тим нещасним носіям і поплентачам московської духовності серед українського світу, які «не беруть релігії за релігію» або «які нічого з релігії не розуміють». Ті, що вважають релігію тільки орудником для досягнення якихсь інших земних цілей, є повними анальфабетами в релігійних справах. І коли Митрополит говорив на схилі свого віку тільки про можливість порозуміння, залишаючи питання з’єдинення в далекому ще майбутньому, то він дуже вірно оцінював ситуацію. Ми вже вище відмітили, що український світ у своїй спроможності мислення ще не дозрів до такої висоти, щоб міг власне піднятися на таке мислення про церковно-релігійні справи, в якому б не було отих задніх земних мотивів. Теперішнє українське покоління ще не здібне так мислити. І саме в цьому криється і небуденна велич, а разом з тим і деякий трагізм в постаті Митрополита: він, Митрополит Андрей. своєю думкою і своєю далекозорістю переростав живуче покоління, а рівночасно те покоління в усіх його шарах, світських і духовних, своїм умом і тому неспроможне навіть сприймати ідей Митрополита. Якщо хтось захотів би говорити про Митрополита Андрея і не взяв до уваги цієї ситуації, він дійде до наскрізь фальшивих висновків. Людина з цієї української генерації з легкістю буде твердити, що, наприклад, всі заходи Митрополита Андрея в напрямі церковного з’єдинення не дали негайно помітного успіху. Але таке твердження було б тільки ствердженням факту: жодні заходи навіть багатьох людських геніїв не могли дати успіхів на духовому фунті нашої генерації. Якщо говорити про розчарування в усіх заходах, то це болюче розчарування відноситься не до заходів і праці Митрополита, це болюче розчарування в зрілості української керівної верхівки. Справа не в успіхах, а справа в великості ідеї і глибини думки, яку Митрополит оголошував і впоював у свій народ, бувши повністю свідомий того, як малими є ті душі, до яких він старається промовляти. І в додатку, бувши свідомий того, що не вони, ці душі, винуваті в тому, що не спроможні на самостійну творчу мисль, бувши плодом вікової, в першу чергу, духової чужої неволі. Дуже промовисто про те відчуття дійсності, багатої на духове вбожество, свідчать такі слова Митрополита: «... видаю ці письма, як документи, що не мають ніякого актуального значення...».Мова про листи до різних нез’єдинених православних Владик та православної інтелігенції в справі церковного порозуміння і замирення. Митрополит не каже, що ці його письма не мають ніякого значення взагалі, тобто тепер і в майбутньому, і ні для кого. Митрополит говорить, що вони не мають ніякого «актуального» значення, тобто зараз. Кожний, хто з увагою прочитає це місце, поставить собі питання, чому Митрополит так говорить. Митрополит не дає сам відповіді, але відповідь напрошується сама собою: не мають актуального значення, бо одні їх не хочуть розуміти, другі неспроможні їх розуміти. Митрополит все ж таки видав ці документи і це найкращий доказ, що він прив’язував до них велике значення, не тільки значення історичного документу; Митрополит вірив, що український народ переможе наслідки довговікової неволі, що цей народ вирветься з чужих обіймів, він вірив, що глухі будуть чути і очі незрячих відкриються і побачать. Митрополит говорив і проголошував благйвість церковної єдності грядущим живим і здоровим українським поколінням. Для йому сучасної української генерації Митрополит бажав тільки християнського миру. Здійснення церковного з’єдинення було нашій генерації, на думку Митрополита, не під силу, тому їй призначив до здійснення оцей мінімум на далекому шляху до досягнення єдності, цей мінімум, який він назвав примиренням. Про це наглядно свідчать такі слова Митрополита: «А що досвід навчив мене, що в мові, в якій ідеться про порозуміння поміж різними віросповіданнями, люди схильні бачити бажання, щоб довести всі ці віроісповідання до одного, то на самому вступі заявляю, що таке поєднання всіх українських віроісповідань вважаю неможливим. І навіть тоді, коли говоритиму про таке поєднання, то воно і в моїй думці і в моїх словах і намірах є лише теорією не до виконання».