Андрій Шептицький – церковний, культурно-освітній діяч. Його боротьба за церковну єдність

г) Від порозуміння до з’єдинення: Митрополит кидає цю візію майбутнього як закінчення довгого етапу, на початку якого повинно бути порозуміння, в якому «...ми, греко-католики, не маємо ніякої волі старшувати і накидатися нашим братам, але навпаки, ми готові навіть з власною втратою їм підпорядкуватися так, що повна злука двох українських віроісповідань виглядала б так, що радше треба б говорити про підпорядкування греко-католиків під владу Київського патріарха. Очевидно, до такого приєднання ми ставимо умову, щоб майбутній Київський патріарх прийняв Вселенську віру, тобто православіє перших сімох Вселенських Соборів доповнив рішеннями Вселенських Соборів від X ст. до найновіших часів...».Як бачимо, Митрополит в багатьох місцях своїх звернень, говорячи про церковне з’єдинення, як завершення довгої і важкої праці, нерозривно з церковним з’єдиненням в’яже справу створення Київського патріархату. Треба припускати, що ця його концепція була до кінця продумана, треба також думати, що в злущ з Вселенською Церквою Митрополит бачить єдину можливість для її реалізації згідно з Божою волею і згідно з найкращим своїм розумінням служення свому народові. Всяку найменшу тінь підозріння в якомусь партикулярному інтересі Української Католицької Церкви Митрополит відкидав і, знаючи психіку багатьох нез’єдинених, прямо йшов шляхом відречення й самозаперечення. Ця безкорисність і покора в ім’я тільки здійснення великого задуму з’єдинення в деяких висловах Митрополита доводить людину до зворушення. Бо чи можна, наприклад, із спокоєм і без душевного потрясіння читати наступні слова Митрополита: «Ясна річ, що греко-католик не може стати Київським Митрополитом. А я не маю ні бажання цього достоїнства, ні фізичної змоги бути в Києві. Незабаром починаю 78 рік життя. Недугою хронічного запалення суглобів 12 років прикований до крісла, без змоги станути на ноги. Недуга позбавила мене майже всієї влади в правій руці, а кілька разів на рік, і то за кожним разом через кілька тижнів, я зовсім позбавлений влади і в лівій руці. Київський митрополит мусить бути вибраний із православних або автокефальних архиєреїв чи священиків. Коли б він був з’єдинений з Вселенською Церквою, всі ми, греко-католики, підлягали б йому, і я перший радо піддався б його верховній владі...».

Наводимо ці слова Митрополита як взірець його духової постави, справжньої постави правдивого християнського ієрарха. Митрополит говорить про себе спокійно, він не нарікає, він змушений змалювати стан свого здоров’я, бо дехто з людей, в яких ще душа була надихана чужою духовністю, поширював безпідставні підозріння супроти Митрополита. Митрополит не бажає викликати співчуття, він радше применшує дійсний стан свого фізичного і душевного терпіння. Слухаючи ці слова, треба б сказати, що хіба юридива або невилічимою злобою затруєна людина могла б не відчути повної щирості й правдивості цих слів. Та, незалежно від цих думок про дальше майбутнє, Митрополит стверджує, що в теперішній хвилині доводиться говорити про порозуміння, а не про оста¬точне з’єдинення, бо «...повна злука греко-католицького і українських православних віроісповідань — це справа хіба дальшої майбутності... говорю передусім про порозуміння, яке не було б злукою в єдину Церкву, а таку злуку вважаю можливою тільки колись після довгих обосторонніх зусиль до єдності...» Ще виразніше підкреслює Митрополит цю свою думку, коли пише: «Я пропонував порозуміння, свідомий того, що цілковита єдність, тобто утворення одного віроісповідання з кількох, могла б бути досягнена лише після довгого ряду дрібних порозумінь. Я хотів, аби приналежні до різних віроісповідань старалися до себе взаємно наблизитися, зберігаючи, очевидно, свою окремішність».

Митрополит знав дуже добре всі труднощі, тому він був далекий від мрійництва відносно можливостей скорого церковного з’єдинення. Йому йшлося про ставлення перших кроків на далекому шляху, кроків, які мали довести до пізнання, до взаємного зближення, до замирення, на яких щойно можна було б колись у майбутньому зреалізувати великий задум з’єдинення. Таке виразне підкреслення було конечним ще й тим, що заклики Митрополита Андрея до замирення на церковному відтинку багато нез’єдинених православних, в тому числі . ієрархи та- віруючі інтелігенти, зрозуміли як заклик приступити до Берестейської Унії. Митрополит спростовує це перше дивне непорозуміння, викликане його закликами до порозуміння: «Моє запрошення зрозуміли всі тільки як поклик до цілковитої злуки православних з нами, греко-католиками, і то тільки як прийняття всіма православними нашої Унії з Апостольським Престолом. А можна було подумати і про злуку православних віросповідань з греко-католицьким, при якому поставало б нове віроісповідання із злучених обох, яке не було б ні давнім православієм, ні давньою греко-католицькою Церквою. Про різні можливості ніхто не подумав. Моє запрошення взято згрубіло просто як заклик до Унії...».Ці слова дуже вагомі своїм змістом. Очевидно, Митрополит був незвичайно ніжний у своїх висловах, він вистерігався від того, щоб запідозрювати його хоч би в будь-якій тіні легковаження чи бажання комусь зробити докір, не говорячи вже : про сприйняття ким-небудь його слів як зневаги; він же в іншому місці пише про це: «...Знаючи одначе те, з яким розположенням, зближеним майже до і упередження, читають православні те, про що їх віросповідання пишуть «Уніати», торжественно заявляю, що я не маю і ніколи не мав наміру принизити ніякого українського віроісповідання або кого-небудь зразити або й образити. Одиноким моїм наміром було – і є... зробити все, що можливе, аби спричинитися бодай в деяких справах до порозуміння між різними українськими віроісповіданнями...» І не має сумніву, що Митрополит вільний від підозрінь в таких намірах. Та в цих словах є багато гіркої правди, яку в ім’я добра майбутньої Христової Церкви в Україні, а також в бажанні служити своєму народові, треба в покорі прийняти. Це правда про те, шо українська провідна верства не хоче чи не бажає навіть за¬мислитися, хвилинку подумати над самою проблемою. Неспроможність на; власну думку, імпотенція творчого мислення — це страшна недуга народу, в даному випадку не йдеться про народні маси, в даному випадку йдеться про тих, що претендують на керівництво народними масами. Якщо б ця верства народу була спроможна та хотіла застановлятися і самостійно думати, вона мусіла б побачити жахливий стан, спричинений церковним роз’єднанням, вона б мусіла бодай бажати поправи цього стану, вона, мусіла б шукати способів, які вели б до оздоровлення. Недаром Митрополит старається збудити цю думку з оспалосп, коли вказує на те, що вже сама проблема порозуміння сугеруе різні можливості: порозуміння між самими нез’єдиненими православними, порозуміння між православними і греко-католиками без наміру зливатися в одне віроісповідання, порозуміння між православними і греко-католиками, з залишенням дотеперішніх організаційних форм нашого церковного життя, тобто традиційного Православія і традиційної Унії. Створення нових основ для Христової Церкви в Україні, яка не була б ні традиційним православієм, ні так оспорюваною традиційною Унією... Яке багатство можливостей для застанови, для зустрічей і для міжвіроісповідного діялогу, якщо б справді існувала творча думка і щира воля...