Андрій Шептицький – церковний, культурно-освітній діяч. Його боротьба за церковну єдність

Восени, 14 жовтня 1942 року почали формуватися перші військові загони Української Повстанської Армії (УПА). Митрополит розпорядився послати до них священиків-капеланів, які організували Богослужіння для повстанців, уділяли їм Святі Тайни і виконували іншу духовну опуку.З’ясувавши своє вселенське «вірую», яке водночас є апологією рішення всієї Ієрархії Київської Митрополії кінця XVI ст., Митрополит приходить до конкретних вимог і висновків, які повинні довершити ієрархи всіх українських церков. Це насамперед упорядкування справ між віроісповіданнями, які дані ієрархи репрезентують і за долю яких перед Господом Богом відповідають. «Навіть абстрагуючись від історії... — пише Митрополит у свому вже нам стільки разів наведеному посланні, – на першому місці архиєреї мусіли б собі знайти спосіб з’єдинитися між собою, щоб тим кроком покінчити з невиданим в Україні і між українцями релігійним хаосом. Бо між цими архиєреями одні підпорядковані Московському патріархові, інші зірвали з ним, але зриваючи з ним, зірвали разом з тим із сущою в Православній Церкві засадою і правдою віри про потребу єпископської хіротонії, інші належать до Польської Автокефальної Церкви... або, зриваючи з нею, піддаються Московському патріархові, застерігаючи собі автономію, інші, вкінці, є незалежні від ніякої патріаршої влади, а приймають тільки ту, до якої зобов’язує вселенська віра».

Митрополит змальовує тільки характер всіх християнських віроісповідань цього часу, тобто в час другої світової війни, на підставі діючої в цих Церквах влади судовластя чи юрисдикції, як прийнято говорити в церковно-канонічному праві, чи на підставі молитовного єднання цих Церков, як це звичайно говорять нез’єдинені православні. Митрополит не називає жодного віроісповідання прийнятою цим віроісповіданням назвою, бо сама назва дуже часто не віддає вірно змісту і може впроваджувати в блуд. Натомість визначення юрисдикційної залежності і зв’язку точно окреслює сам стан церковно-релігійного розбиття. Правда, за цей час в Україні ситуація змінилася не на підставі рішення української Ієрархії, яка на впорядкування цих справ не спромоглася, що більше, яка в більшості закликові Митрополита Андрея не вважала доцільним прислухатися, ситуація змінилася насильним втрученням знову чужого і Україні ворожого політичного і церковного чинника — Москви. Та, незалежно від накиненої чужої оозв’язки в Україні, існують християнські віроісповщання серед українців, що пеоебувають в розсіянні. І знову ж з болем треба констатувати факт, що й тут не поступило мінімальної зміни на краще. При тому ми не думаємо про довершення цер^нош з’єдинення, просто тому, що в нашому переконанні теперішня генерація українських мирян і духовних не дозрша і не здюна до того, щоб довершити таке історичне діло. У ЦІЙ генерації покутує в душах ще довгими віками вщіплювана чужа отруйна духовність, і ця генерація ще не потрапила сеое оішсти від психіки’раба вона знаходиться щойно на шляху шукання свого пшметного «я». Та проте і наша генерація, хоч як вона слаба, могла о спромогтися бодай на одне- на шукання можливостей замирення. Дотеперішній досвід майже двох десятиліть і на цьому відтинку не вщногував ще бодай надії на світанок...

Друга вимога до ієрархів Церков в Україні наступна: «Ієрархи на українських землях поставлені сьогодні в те саме положення, в якому були під кінець XVI ст. Коли хочуть розв’язати по Божому і для добра українського народу проолеми, які їм накидає положення, повинні положення нашої Церкви так мудро . оез упередження дослижувати. щоб всесторонньо здати соо. справу з того, яЮ наслідки принесло нашій Церкв. рішення ієрархів XVI ст.».

Отже якщо мова про кладення основ для релігійного миру, Митрополит не ставить’якихось недосяжних вимог. Він просить тшьки про^застанову, про призадуму над мислим . сучасним. Він просить зняти з своїх очей чужі окуляри и пгануш на положення Церкви в Україні власними очима. Просить за те, щоб досліджувати мудро . без упередження це положення Церкви в минулому і сучасному щоб в той епосі провести в себе ревізію накинених чужою історіографією поглядів . Дійти до власної об’єктивної оцінки. Евентуальні гашення для творчої розв’язки складного питання мусять проходити по лінії здійснення Божої вол. . слідом за тим служення добру свого народу. І в цьому останньому ствердженні – здійснення Божої волі і служення своиому народові висловлюється весь зміст програми замирення, яку проголосив Митрополит Андрей.

Від програми замирення Митрополит переходить в своїх багатьох писаннях до зарисовування бодай обріїв далекосяжного задуму церковного з’єдинення на українських землях. В наступному будемо старатися виловити основні елементи цього зарнсу щоб пізнати та поглибити думки Митрополита, а водночас щоб ще раз поставити їх перед українським християнським суспільством, для призадуми, а, може, й для творчого натхнення.

а)Злука з Заходом: «В Україні розумніші люди бачили тоді, так як і сьогодні,

що будучність народу є в злуці з Заходом, бо тільки ця злука є в силі відмежуватидостатньо народ від сусідів з півночі та північного заходу, бо Захід не признає нас за своїх, як довго будемо у віроісповіданні зв’язані з Азією. І не маємо іншого способу нав’язати зв’язки з західною культурою, як тільки за поміччю якогось безпосереднього зв’язку, що перескочив би найближчих сусідів з Заходу. А таким зв’язком може бути тільки релігійний зв’язок».