Україна в європейському реформаційному процесі. загальне й особливе

Знову ж таки у Кракові у 1548 р. почав проповідувати єретичні думки кам’янецький єпископ Леонард. Він переконував у необхідності відмови від целібату. Краще священик буде жонатим, аніж розпусником, — так звучить арґумент Леонарда. Він мав чимало гарячих прихильників серед кліриків. Особливо великий резонанс викликав вчинок католицького священика Станіслава Оріховського-Роксолана. Онук православного священика, уродженець Перемиського повіту, він не лише бере шлюб, а й обґрунтовує своє рішення у творі “Про целібат” (вийшов у Кракові, 1547) і посилає як виклик папі римському. І хоча Оріховський не порвав з церквою, однак численними публіцистичними творами, що увійшли до золотого фонду слов’яно-гуманістичного руху, активною пропаґандистською діяльністю, безперечно, закладав духовні підвалини реформаційних ідей.

Ще далі пішов Мартін Кровицький, ксьондз з Вишні, родом з Кровця, що під Белзом (за іншими даними — з Любави) [30], котрий не лише одружується, а й відмовляється від сану, стаючи відвертим прихильником протестантизму (був певний час суперінтендантом, тобто єпископом або старшим пресвітером кальвіністів на Поділлі, а після переходу до антитринітаріїв — їхнім суперінтендантом у Підляшші). Перу Кровицького належить надрукований у Маґдебурзі заклик до короля Сиґізмунда II та “всієї нації” , де автор переконував “відійти від неправди антихристової” й повернутися до Євангелія. Заклик мав, на думку Й.Лукашевича, надзвичайно широку популярність серед малопольської та руської шляхти [31]. Мартін Кровицький один із перших протестантських ідеологів у Речі Посполитій спробував теоретично обґрунтувати принципи віротерпимості й свободи совісті, був щирим прихильником релігійного раціоналізму. На соборі у Сецимині (1556) він відкрито виголосив вимогу “розуміння істини за здоровим своїм глуздом і на основі Слова Божого”.

Безперечно, перші антикатолицькі спалахи все більше спрямовували суспільні настрої у бік вільнодумства і нововірства. Польський історик Мартін Стрийковський зазначав, що коли папа Лев X оголосив ювілей католицької церкви й у 1520 р. прислав у Польщу і Литву індульґенції, впродовж перших двох років тут не вдавалося зібрати жодної “пристойної суми”, оскільки “люди в той час вже мало звертали уваги на папу” [32]. З цього приводу інший хроніст, Мартін Бєльський, зауважував: “... люди вже чим далі, тим менше піклувалися справами спасіння” [33]. Як бачимо, весь хід духовного життя тогочасної польсько-литовської держави поступово готував появу нововірства.Неабияке значення для розгортання протестантського руху в Україні мала також столиця Великого князівства Литовського Вільно (тепер Вільнюс). До Люблінської унії тут майже половина мешканців були русини. Віленське православне братство було одним з найчисельніших. Його школа приваблювала чимало білоруської та української молоді. Через протидію з боку католицьких кіл українським культурним діячам з Галичини та Підгір’я доводилося часто переїжджати до Вільна. Так, зокрема, зробили Лаврентій та Стефан Зизанії, Ігнатій Наливайко, Захарія Копистенський, Іов Борецький, Мелетій Смотрицький, продовжуючи тут освітню та літературну діяльність, активно співпрацюючи з місцевими братчиками. Подібна доля спіткала багатьох протестантських діячів Західної України. У Вільні вже в другій половині XVI ст. діяли міцні організаційні осередки лютеранства і кальвінізму, громади антитринітаріїв і чеських братів, проводились численні протестантські синоди, існувала низка нововірчих шкіл і друкарень, звідки вийшло чимало протестантських творів, написаних у православних землях Речі Посполитої.

Таким чином, як і Малопольський реґіон, литовсько-білоруські, насамперед прикордонні землі неможливо не брати до уваги, вивчаючи історію протестантизму в Україні. Протестантизм на східних теренах Речі Посполитої (Мала Польща, Україна, Білорусь, Литва) був у XVI-XVII ст. єдиним нерозчленованим рухом.

Саме це пояснює значне поширення протестантських течій у волинському краї. Вже з середини XVI ст. він зазнає надзвичайно активного північно-західного впливу, що значною мірою пов’язаний із німецькими князівствами. Колишній Тевтонський лицарський орден після поразки перетворився у спадкове, частково залежне від Польщі, світське князівство — Пруссію (у 1525 р. офіційно приймає лютеранство). Лютеранським князівством у 1539 р. стає Ливонія. У політичних планах щодо південних сусідів вони неабияку ставку роблять на релігійну пропаґанду. Литва і Білорусь у середині XVI ст. стають зручним полем місіонерської діяльності кальвіністів внаслідок надзвичайно широкої підтримки з боку місцевого маґнатсько-шляхетського прошарку. Поширюються тут і єретичні течії російського походження, які також вплинули на релігійне життя північно-українських земель. У другій чверті XVII ст. ще одним центром протестантизму в Україні стає Київщина через неабияку активність социніанства. Однак, будучи головним осередком православної України, вона у цьому поступається Волині та Галичині.

Саме через Литву, Польщу (а також і Молдавію) потрапляють в Україну ідеї гусизму — головного конфесійного попередника протестантизму в Речі Посполитій. Цьому сприяють глибокі історичні зв’язки східноєвропейських народів. Як відомо, під час гуситських воєн Чехія неодноразово зверталася до сусідів — потенційних союзників у боротьбі з німецько-цісарською експансією. Чехи пропонували королівську корону Ягеллі та Вітовтові, литовським князям. Вітовт надавав гуситам військову допомогу: висилав збройні загони на чолі із своїм племінником Сиґізмундом Корибутом до Чехії під час боротьби за королівський престол Казимира, брата польського короля Владислава. На боці Чехії воювала також галицька шляхта (близько 5 тис. військових) під головуванням Дмитра Корибута Вишневецького. Чимало учасників цих подій після повернення додому симпатизували гусизмові. Деякі починали навіть відкрито сповідувати нову віру.