Україна в європейському реформаційному процесі. загальне й особливе

Реформація вплинула і на католицизм, передусім у сфері церковної реформи. Вписуючись у нові культурно-релігійні реалії, прагнучи перемоги над опонентами, католицизм зушений переосмислювати схоластичні ідеї, шукати точок зіткнення з ренесансною культурою. Ця реформа в Україні втілилась у поглядах діячів Контрреформації, шкільній освіті єзуїтських колеґіумів, діяльності католицьких полемістів. Однак національна сутність греко-католицької церкви робить її продуктом Реформації. Уніатство виступає елементом реформаційного, якісно вищого, ніж звичайна церковна реформа, процесу, здатного зміцнити позиції України у відстоюванні політичної та культурної самоцінності, зробити її входження в Європу менш болісним і конфліктним, ніж це робив протестантизм. Це розуміло вузьке коло світських і релігійних діячів. Більшість населення України тривалий час виявляла ворожість і до греко-католицької церкви, і до протестантської.Культурна домінанта Реформації, власне, пояснює, чому серед низки об’єктивних і суб’єктивних передумов зародження протестантизму в Україні саме духовний (а не соціально-економічний чи політичний) фактор став найважливішим. Будь-яка релігія не є прямим результатом соціального розвитку, а виникає з констеляції багатьох ідейних чинників. Ні Реформація, ні протестантизм не поширилися б в Україні без попереднього підготовчого процесу в духовному житті. Останнє у період пізнього Середньовіччя позначилося поступовим звільненням від всебічного підпорядкування візантійському світові і переорієнтацією, спочатку несміливою, прихованою, навіть не завжди усвідомлюваною, на систему західноєвропейських культурних координат. Як зазначає Дм.Чижевський, хоч “Україна дожила до XVI ст. ще в тіснім зв’язку з візантійською культурною сферою, однак відгомони західних течій стають у ній все помітнішими з кінця XIV ст.” [17]. Зрештою, суперництво Риму і Візантії у XVI ст. вже втрачає колишню гостроту. Занепад у цей час Константинополя зумовив глибокі якісні зміни у самому православному ареалі: візантійська культура також підпадає під значний вплив Заходу.

Чільне місце серед західних ідейних (які, нагадаємо, виступали тоді у формі релігійних) впливів посідає неоплатонізм. Це пізньоантична філософська течія, що стала підґрунтям учень багатьох християнських апологетів (насамперед, Авґустина), давши поштовх розвиткові містичних і пантеїстичних ідей. Останні виходили з неоплатонічної концепції про Божественну Першопричину, з якої шляхом еманації (випромінення Бога у світ) походить усе духовне (“світовий розум” і “світова душа”) і матеріальне буття. Зворотнім боком концепції було твердження про необхідність повернення всього сущого до єдиного Першоначала — Бога, що відбувається не за допомогою досвіду, а шляхом єднання людини і Бога через містичний досвід (екстаз).

В умовах Середньовіччя такі ідеї, втілюючись у пантеїстичне вчення, заперечували християнський дуалізм (протиставлення надприродного світу природному). Ототожнюючи Бога з природою, вони стверджували цінність буття духовного (як такого, що наближає людину до Бога) і матеріального (що є лише формою самовияву Бога). Це призвело до нового погляду на реальний світ і людину. З одного боку, земне існування особи набувало етичної осмисленості і самоцінності, з іншого — вивищувалася гідність самої людини, розкривався її внутрішній світ. Неоплатонічні вчення потрапляють в Україну завдяки творам мислителів Відродження (Лоренцо Валли, Піко делла Мірандоли, Марсіліо Фічіно, Миколая Кузанського, Еразма Роттердамського), які поширюються у культурних колах.

Ренесансний неоплатонізм знайшов благодійний ґрунт в Україні внаслідок глибокого попереднього ознайомлення з неоплатонізмом візантійським — передусім, через твори Псевдо-Діонісія Ареопаґіта та ідеї ісихазму*. Не випадково твори західноєвропейських неоплатоніків були ориґінально адаптовані й у творчості мислителів з України: і латиномовного поета першої половини XVI ст. Павла Русина з Кросна, і вченого другої половини XV cт. Юрія Дрогобича, і діячів Острозького науково-освітнього центру на зламі XVI-XVII ст. (Василь Суразький, Клірик Острозький), і видатного письменника-полеміста Івана Вишенського.

Протестантизм в Україні зміг розвинутися також завдяки вже відомим тут релігійно-раціоналістичним вченням, насамперед, численним єресям (маніхеї*, павликіяни**, богоміли, генетично пов’язані з ними катари та альбігойці) західного і східного походження. Заперечуючи інститут церкви, окремі засади віровчення і культу, викриваючи традиційну мораль, утверджуючи гідність особистості, значення розуму в пізнанні істини, вони розхитували підвалини християнської ортодоксії. Через раціоналістичні вчення “доходили до нас зерна дуалістичних єресів, маніхейства і богомильства, з їх недоладною міфологією та чистою і гуманною етикою, з їх протестом проти клерикальної гордості і заскорузлості і против догматичної виключності православ’я. В них доходили до нас зі Заходу зерна лицарських ідеалів, Ренесансу і Реформації” [18].Вплив богомільства (за легендою, — від імені болгарського священика Богоміла) на духовне життя України спостерігається вже з XIV ст., передусім, через зв’язок самої єресі з православною культурою. Ця єретична течія виникає у Болгарії в X-XI ст. та швидко знаходить послідовників у сусідніх землях, зокрема в Сербії, Боснії, Хорватії, Албанії. Існує згадка про богомілів на “південно-західному кордоні Росії” та названо імена двох з них — Адріана і Дмитра. У XIV ст. діяло дві богомільські громади в Константинополі, одна — на святій горі Афон [19]. Остання була інтелектуальним центром православного Сходу і мала тісні зв’язки з Україною, особливо за часів перебування в Афоні Івана Вишенського. Цей факт привертає особливу увагу М.Грушевського, котрий вважає цілком доречним припущення про “домішування богомільства” до загального потоку середньо-болгарських та афонсько-царгородських чернечих впливів. “Свідомо і несвідомо, як рід аскетизму, воно (богомільство — В.Л.) могло переноситись і тими балканськими еміґрантами, що пішли в тім часі на Русь, як правовірні православні, і ріжними народніми проповідниками, слабше або й ніяк не звязаними з офіціяльною церквою, а часом і виразно їй ворожими. Нарешті — набирались його й ті “Русини”, що пробували для кращих успіхів в науці і в аскетизмі по ріжних атонських і царгородських манастирях” [20].