Україна в європейському реформаційному процесі. загальне й особливе

Політично-національне спрямування ідей гусизму об’єднало навколо них у польсько-литовській державі, насамперед, шляхту, яка вже в першій половині XV ст. виступила на історичну арену з вимогами економічного і політичного панування. У 1438 р. під головуванням гусита Яна Спитка з Мельштина утворилася шляхетська конфедерація, що мала на меті відкриту опозицію католицькій церкві (дійшло навіть до збройної сутички конфедератів із католицькою партією, передусім на соціально-політичному ґрунті). При цьому прихильники гусизму вже активно використовують віросповідну фразеологію для арґументації станових інтересів шляхти. Спитко, до речі, був володарем селищ та містечок у Галичині і проповідував, наприклад, у Самборі [46]. І хоча нам не відомо про існування організаційно оформленого осередку гуситів на українських землях, їхні посередні впливи були “значні — в розвою громадської думки і критицизму, в ідеї соборности чи громадськости церкви — участи громадян в її керуванню, в звороті до народної мови в письменстві й західних засобів в культурі” [47].

Конкретним і промовистим прикладом поєднання соціально-політичних прагнень шляхти та ідей гусизму є, зокрема, публіцистична діяльність польського політичного письменника XV-XVI ст. Яна Остророга. У трактаті “Про виправу Речі Посполитої” він висунув вимоги обмеження церковного всевладдя, скасування всіх поборів з боку римського престолу, визнання цілковитої незалежності королівської влади від папської. Остророг різко критикував духовенство і католицьку церкву. І хоча він оминав питання віри і культу, його погляди наближалися до гуситських, а подекуди були повторенням ідей Яна Гуса — у твердженнях про необов’язковість церковної десятини, право держави використовувати церковне майно для своїх потреб, багатство духовенства як причину його морального розкладу, і в сумнівах автора трактату щодо права римського папи називати себе намісником Христовим на землі [48]. Тобто, польський публіцист, по суті, лише констатує те, що під впливом гусизму зароджувалось в ідеях шляхти, яка вже готувала відкритий виступ проти церкви.

Отже, цілком певно можна говорити про гусизм як ідейно оформлену передумову протестантського руху в Речі Посполитій. Тим паче, що гусизмові завдячує поява громад чеських (або Богемських, у Моравії — моравських) братів. Виникнувши як гілка поміркованого гуситського руху, течія чеських братів у середині XVI ст. виступила віросповідно й організаційно оформленою протестантською конфесією. Поряд з лютеранством і кальвінізмом вона стала моделлю раннього протестантизму в Україні.Визначною подією в розвитку ренесансних процесів у Європі, в тому числі Східній, стало відкриття книгодрукування. У 1475 р. засновано першу друкарню у Кракові, через рік — у Плзєні (Чехія). У 1491 р. краківський видавець Швайпольт Фіоль надрукував перші кириличні книги для читачів православних земель Польського Королівства. У Західній Європі в першій третині XVI ст. починається масовий друк протестантської літератури. Поява ранніх друкованих протестантських творів швидко робить їх надбанням багатьох народів. Збереглися примірники творів М.Лютера та Ф.Меланхтона (виданих у 20-30-х роках XVI ст. у Лейпцігу та Віттенберзі, пізніше — у Вільні, Кролівцю, Торуні, Кракові), що їх привозили в Західну Україну вже у першій половині століття.

Однак найвагоміша роль в ідейній підготовці Реформації та протестантизму в Східній Європі належить перекладам і творам видатного білоруського (народився у Полоцьку) гуманіста, просвітника, вченого Франциска Скорини (бл. 1490 — бл. 1551). Його перші біблійні видання слов’яно-руською мовою — Псалтир і 22 книги Біблії (вийшли у 1517-1519 роках у Празі), “Малая подорожная книжка” (1522 р. у Вільні) та “Апостол” (1525 р., там же) — стали надзвичайно популярними в Україні. У 40-70-х роках XVI ст. тут було зроблено чимало їх рукописних копій (списки Василя Жугаєвича, аноніма з Підмонастиря Бобрецького повіту в Галичині, Луки з Тернополя, Дмитра з Зінькова, Івана з Маначина та ін.). Помітний вплив видань Скорини і на Острозьку Біблію [49].

Праці Франциска Скорини мали неабияке значення не лише для розвитку білоруської та української мови, а й всієї східнослов’янської культури. Звернення до мовної традиції народу було елементом його національної самоусвідомленості. Використання рідної мови у перекладі Біблії сприяло демократизації культури, робило її здобутком широких кіл. Наближаючи Біблію до звичайного мирянина, Скорина утверджував ренесансно-реформаційний принцип особистого розуміння Слова Божого і безпосереднього усвідомлення віри. А це зумовлювало перелом у характері мислення людини Середньовіччя, відкривало для неї можливості вільного осягнення здобутків передової думки, наукового (починаючи з аналізу біблійного матеріалу) пошуку, до емансипації духовного світу, звільнення від церковного авторитаризму. І хоча сам Скорина не брав участі у реформаційному русі, не розробляв нових релігійно-філософських ідей, однак гуманістично-просвітницькою діяльністю об’єктивно готував духовні підвалини “розумової революції”.

Отже, в кінці XV - першій половині XVII ст. стався глибокий перелом в духовній історії України. Вона поступово увійшла у загальноєвропейський реформаційний процес, зацікавлюючись новою західною культурою. Відбувалось активне запозичення передових філософських, етичних, релігійних ідей, що зумовлено потребами вітчизняного національно-культурного відродження. Це вилилося у пошуки нових поглядів на світ і людину. Такі погляди готували освічену еліту тодішнього суспільства до сприйняття протестантських ідей і стали наслідком загального духовно-пробуджувального процесу.