Україна в європейському реформаційному процесі. загальне й особливе

Типологічна близькість Реформації в історії “старих” і “молодих” європейських народів виявилася і в релігійних процесах. Йдеться, передусім, не про протестантизм як нову християнську модель, а про народжену Реформацією ідею національної церкви. Вона не тотожна протестантизмові, хоча його поява спричинена значною мірою саме цією ідеєю. Прагнення утворити свою національну церкву охоплює в згадану епоху майже всі народи — не тільки протестантські, а й католицькі (скажімо, Польщу), православні (приклад України, де зароджується греко-католицька церква, тут взагалі взірцевий).

Україна у XVI-XVII ст. не зазнала такого розвитку протестантизму, який відбувся в інших країнах, де роль національної церкви всупереч абсолютистсько-універсалістським прагненням католицизму виконує протестантизм. В Україні цю функцію поряд з православ’ям бере на себе уніатство. З самого початку воно виникає як національна церква, також спрямована на збереження українських духовних традицій [4]. Виникає всупереч полонізаторській місії римсько-католицької церкви, а з другої половини XVII ст. — промосковської та врешті русифікаторської політики православної церкви. Саме завдяки ідеї національної церкви на зламі XVI-XVII ст. Україна посіла своє місце у загальноєвропейському реформаційному процесі. Відсутність її самостійного державного статусу при цьому суті не змінює, адже це поняття у XVI ст. залишається умовним.

Зупинімося детальніше на відмінностях Реформації в Україні, які стають зрозумілими, передусім, при аналізі соціальної бази руху. Відомо, що в першій половині XVI ст. у Великому князівстві Литовському на зміну удільно-князівському приходить маґнатсько-шляхетське панування. У Польщі також відбувається процес економічного і політичного піднесення шляхти. З одного боку, розширюються її права. Нижня палата вального сейму (посольська розправа) складалася вже переважно зі шляхтичів (земських послів), обраних на провінційних сеймиках. З іншого боку, обмежено права королівської влади. Верхня палата сейму (сенат) не могла приймати важливих рішень без нижньої, тобто без згоди шляхти. Польща поступово перетворилася у шляхетську республіку. В цьому був певний позитивний момент — тут не виникла абсолютна монархія, були створені умови для політичної й віросповідної толерації. Зростання шляхетської партії водночас призводило до посилення її боротьби з іншими панівними станами — маґнатами (великими феодальними землевласниками) й особливо з католицькою ієрархією.Католицька церква в Польщі вважалася чи не найбільшим землевласником (яку уряд звільнив майже від усіх податків і повинностей) і чи не найбагатшою фінансовою структурою (особливо завдяки десятині — відрахуванню на користь служителів культу десятої частини всіх грошових і натуральних доходів віруючих). Так, щорічні доходи львівського архієпископа у першій половині XVI ст. становили 30 тис. злотих, перемиського єпископа — 6 тис., луцького — 5 тис., холмського і кам’янецького — по 2 тис. злотих [5]. Католицька церква була також могутньою політичною силою у польській державі: першою радницею престолу, головною представницею у сенаті. Їй належало право не лише духовного, а й світського суду — притягнення до судової відповідальності світських осіб у світських справах. Водночас сама ієрархія, навіть найнижчі її представники, користувалася правом імунітету, за яким була підсудною не місцевій адміністрації, а тільки королю й урядові. Шляхта, прагнучи економічного і політичного панування, виступила проти десятини і церковної юрисдикції, за секуляризацію церковного майна і ведення богослужіння рідною мовою. Саме ідеї Реформації шляхта використала для досягнення своїх інтересів. М.Любович у зв’язку з цим зазначав: “... першою і головною причиною, яка викликала боротьбу між шляхтою і духовенством, було зіткнення суто економічного характеру... польська реформація є прямим продовженням цієї боротьби”[6]. Однак, звичайно, економічний фактор був не єдиним.

Боротьба шляхти за соціальні права так чи інакше пов’язувалася і з релігійною, а точніше, з боротьбою за право влади над церквою. Найбільше можливостей їй у цьому давав кальвінізм: на відміну від лютеранства, керівне становище у реформатській церкві мав не король (князь) та, як у католицизмі, не духовний сановник, а її світський фундатор (або власник населеного пункту, де утворювалася нова релігійна громада). Шляхту приваблювали кальвіністські вимоги секуляризації церковних земель, встановлення контролю мирян за діяльністю духовенства, у церковно-будівничому плані — ідея помісної, не залежної від будь-якого вищого органу церкви, у духовному — ідеали віротерпимості, політичної свободи, обмеження королівсько-князівського всевладдя, що були близькі до ідеалів шляхетської вольниці. Ці економічно-політичні прагнення юридично закріпили рішення Варшавської конфедерації (1573), засудивши втручання влади у справи віри і визнавши за шляхтою право на вибір віросповідання. Річ Посполита в останній третині XVI ст. була чи не єдиною європейською державою, де існувала відносна (лише для панівного стану) релігійна свобода. Щоправда, вона не мала надійного законодавчого підкріплення, тому її постійно порушували.

Незважаючи на шляхетський характер, Реформація в Польщі серед прихильників мала маґнатів, які прагнули посилення влади над містом та селом, і міщанство, котре, навпаки, намагалося звільнитися від цієї влади. Їй симпатизувала і група католицьких ієрархів (передусім, вищий ешелон), занепокоєних зниженням у першій половині XVI ст. морального рівня церкви, падінням авторитету служителів культу, а водночас посиленням тиску з Риму. Ця група на чолі з пРимусом Якубом Уханським прагнула реформи церкви, плекала ідею створення не залежного від папського престолу так званого костьолу народового, який би всупереч проімперській політиці курії діяв у інтересах польської шляхти. (Тому серед вищих католицьких сановників у XVI ст. було чимало осіб з прореформаційними поглядами).