Україна в європейському реформаційному процесі. загальне й особливе

Богомільське вчення стало першою ідейно та організаційно сформованою опозицією православ’ю. Адепти (люди, посвячені у таємницю якогось вчення, його ревні прихильники) течії заперечували церкву, вважаючи її вмістилищем сатани, та ієрархію (як прислужницю сатани); відкидали таїнства, віру в чудеса; іконовшанування називали ідолопоклонством, сповідування хреста (що, на їх думку, є знаряддям страти, отже, символом зла) — гріхом. Відмовились богоміли й від більшості віросповідних та обрядових канонів православ’я. Не мали вони і своїх храмів, навіть окремих приміщень для богослужінь, збираючись для бесід у хатах єдиновірців або надворі, традиційну літургію та церковні свята відкидали, визнаючи лише молитву Господню і деякі пости. Незважаючи на таке блюзнірство, єресь приваблювала багатьох своїм етичним вченням (викладено в єдиному, що дійшло до нас, ориґінальному богомільському творі — “Іоанновому Євангелії” або “Таємній книзі”, а також у двох протибогомільських полемічних творах (автори яких — болгарський єпископ Козьма і грецький письменник Євфімій Зігабен), яке відповідало настроям незадоволення соціальною дійсністю та офіційною церквою [21].

Етичне вчення богомілів ґрунтувалося на ідеї абсолютної протилежності двох світових начал (добра і зла), яку вони переносили не тільки на видимий (природний і суспільний), а й невидимий (у сфері людських почувань і розуму) світ. У їх постійній боротьбі вбачали головну рушійну силу розвитку: видимого — матеріального і невидимого — духовного життя. Щодо мотиву боротьби (розвитку), то він мав безперечне етичне спрямування: перевага добра над злом, Божественного у людині (душі) — над її природою (тілом). Все, що вважалося носієм “злого начала” і заважало людині у цій боротьбі, єретики однозначно відкидали; невизнання церковних символів та атрибутики виступало логічним висновком аскетичної моралі. Остання не лише передбачала всебічну критику духовного занепаду церкви і особливо ієрархії, а, передусім, розроблення суворої системи самовдосконалення особи — аж до її відречення від реального світу. Богоміли проповідували поміркований спосіб життя, безкорисливість і бідність, заперечували війну, насильство, навіть самозахист. За брехню і ледарство могли вигнати з громади. Чистота віри для них означала, по суті, подвижницьке, гідне своєї належності до світу добра існування. У богомільстві, таким чином, закладено основи нових світоглядних понять — непотрібність зовнішнього авторитету, пошук шляхів духовної автономії, а також нового ідеалу особи — активної, здатної до морального вдосконалення та дійсного євангельського служіння.Єретично-дуалістичні учення виникають в Україні також у зв’язку з появою тут старозавітних апокрифів, на яких певною мірою ґрунтується богомільська усна і писемна творчість. Загалом, богоміли неґативно ставилися до більшості книг канонізованого Старого Заповіту (крім Псалтиру та Книг Пророчих, що їх, як і Новий Заповіт, тлумачили алегорично), натомість активно запозичували сюжети з апокрифічної літератури (наприклад, Послання Юди або Вихід Мойсея), в якій розроблялися космогонічні (від грец. — Всесвіт і народження, тобто ті, що вивчають світопоходження і світобудову) та соціо-етичні погляди [22]. Давньоєврейські твори були для богомілів своєрідною ідейною опозицією християнській Біблії та становили основу багатьох їхніх легенд, які увійшли в українську народну творчість. За дослідженнями К.Радченка, богомільсько-іудейську ґенезу мають українські середньовічні легенди та оповідання “Початок світа і перші люди”, “Бог”, “Сатанаїл”, “Боротьба святого Михаїла з Люцифером”, “Як Адам чортові записався” тощо [23]. Відтворюючи дуалістичні ремінісценції, оповідання водночас демонстрували принципово новий погляд на природу, деякі християнські святощі, що не відповідали у багатьох моментах офіційному біблійному матеріалу. Зміщення окремих етико-біблійних понять і символів (коли Бог виступає сатаною, а сатана Богом, або позитивна постать у Старому Заповіті виявляється прообразом злодія і шахрая у Новому Заповіті, коли земна істота силою і кмітливістю прирівнюється до небесної) зумовлювало водночас ренесансно-гуманістичну проекцію космогонічних понять. У багатьох переказах і легендах розкрито конкретні приклади “зла” і “добра” у буденних проявах, подано характеристики представників двох світів (“Про древо хресне”, “Про злих жінок”, “Про походження виноробства від сатани”). У деяких богомільських творах зустрічаємо також іудейську термінологію, талмудистські поняття, сам образ Бога-Єгови (або ще Ягудії), що певною мірою підготувало появу в Україні у XIV-XV ст. іншої апокрифічної та давньоєврейської раціоналістичної літератури, а через останню — поширення єресі “пожидовлених”.

Йдеться, передусім, про апокрифи західно- та східноєвропейського походження (найпопулярнішими серед них були “Лист небесний”, “Сон Богородиці”, “Епістолія о неділі”), а також численну перекладацьку літературу світського, науково-енциклопедичного характеру (насамперед, логічні трактати Мойсея Маймоніда та Аль-Ґазалі, книги “Арістотелеві врата”, “Шестокрил”, “Космографія” тощо). Вони спричинили появу нових єретичних течій (про них — в окремій лекції), які діють вже безпосередньо в Україні, набуваючи тут з середини XVI ст. рис ідейно оформленого руху і даючи поштовх розвиткові ориґінальних учень (“пожидовлені”, гурток Феодосія Косого, ліво-радикальне крило антитринітаризму). Останні згодом влилися у загальний реформаційно-протестантський рух, що у другій половині XVI ст. оформився в українських етнічних землях, у польсько-українському й білорусько-українському пограниччі.

Богомільство вплинуло на розвиток релігійної думки в Україні не тільки через православний, а й через католицький слов’янський світ. Адже єресь модифікувалась у численні західноєвропейські раціоналістичні течії XIII-XV ст.: катарів, альбіґойців, пікардів, бичувальників, скакунів тощо. У XIV- на початку XV ст. деякі з них, а також громади вальденсів діяли на теренах, наближених до України, опосередковано впливаючи на зародження тут опозиційних церкві ідей. Польський хроніст Андрій Венгерський наводить дані про існування в XIV ст. вальденсів у Богемії, Моравії, Сілезії, Польщі, згадуючи, зокрема, про викриття інквізицією у 1330 р. цілої колонії прихильників єресі у передмісті Кракова [24].