Особливості київського християнства

Однак обмеженість в перейманні візантійського християнства Аскольдом, його нехтування специ¬фікою слов'янського світобачення призвели до того, що у 882 р. новгородський князь Олег (882—912 рр.), використавши язичницьку опозицію, захоплює Київ і засновує новий династичний дім — Рюриковичів.На початку свого правління Олегові необхідно бу¬ло боротись з проаскольдовими силами, і тому хрис¬тиянські общини змушені були існувати напівлегаль-но. Втім, наприкінці свого княжіння Олег відходить від язичництва і легалізує християнство як державну ідеологію великого київського князя. Це засвідчує по¬відомлення східних авторів про прийняття Руссю християнства у 300 р. хіджри (912—913 рр.), що збіга¬ється з часом підписання Олегом русько-візантій-ського договору 911 р. Постать Олега взагалі залиши¬ла суперечливий слід в староруській історії. З одного боку, він здобув прізвисько Віщий, що й відобразило¬ся у відомій легенді про його смерть від власного ко¬ня. З другого — кінь у слов'янській міфолога завжди був символом добра і вірності, помічником людини. Тому смерть князя від свого вірного друга засвідчує, що в свідомості певної частини киян князь Олег був людиною, яка не заслуговувала доброї смерті, і тому залишилося невідомим, де його поховали, хоча моги¬ли у слов'ян завжди були святими місцями.

Наступник Олега на київському столі Ігор (913— 945 рр.) уславився тим, що сприяв дуалістичному, двовірному характеру релігійного життя в державі. Про це свідчить русько-візантійська угода 944 р., вміщена в "Повісті временних літ", за якою договір підписали і погани-руси, і руси-християни. Представники пер¬шої групи присягалися перед ідолом дружинного бога Перуна, поклавши до його підніжжя власну зброю. Християни-руси присягу складали у торговельному районі Києва, на Подолі, в церкві св. Іллі. З догово¬ру, зокрема, випливає, що панівна верхівка русів, ко¬тра поповнювалася здебільшого представниками язич¬ницької півночі, продовжувала шанувати дохристиян¬ські культи. Християнство ж набувало популярності серед середніх прошарків населення — купців, реміс¬ників, торговців. Сам князь Ігор толерантно ставився до християнства і не заважав його поступовому по¬ширенню в країні. Більш того, частина дослідників небезпідставно вважають його таємним, або "внут¬рішнім" християнином.

З смертю Ігоря 945 р. на чолі держави стає його, вдова — княгиня Ольга (945—964 рр.). Під час її пе¬ребування у 957 р. у Константинополі було докладено чимало зусиль, щоб здобути найвищого державного титулу "дочки" імператора, для чого Ольга приватне приймає хрещення. Після повернення з Константи¬нополя княгиня починає проводити лінію на обме¬ження впливу язичництва у державі, порушивши "требища бісівські" і побудувавши дерев'яну церкву святої Софії. Проте заходи Ольги не дали бажаних наслідків. По-перше, не одержавши політичних пере¬ваг від Візантії, вона повернула свій погляд на Захід, запросивши священнослужителів з німецького коро¬лівства, що піднялося за Оттона І (936—973 рр.). За свідченням німецьких хроністів, посли від княгині Ольги "просили посвятити для цього народу єписко¬па і священиків". У 961 р. до Київської держави було послано єпископа і священиків. Проте вже в 962 р. вони вернулися назад ні з чим. По-друге, намагання зберегти власну самобутність між Заходом і Сходом приводило до того, що в києво-руському суспільстві періодично відбувалося реставрування язичництва.

Діяльність Ольги не знаходить підтримки і розуміння у її найближчому оточенні. Навіть син Святослав, не¬зважаючи на вмовляння матері, відмовляється від прийняття християнства. Язичницька опозиція, ско¬риставшись з цієї ситуації, усуває княгиню Ольгу від влади і віддає управління країною до рук войовни¬чого, але, як показав подальший перебіг подій, неда¬лекоглядного князя Святослава (964—972 рр.).

Втім, образ Ольги як вельми цнотливої та прему¬дрої жінки зберігся в історичній пам'яті народу. Муд¬рість, продемонстрована Ольгою, закладає підвалини майбутнього софійного її розуміння. Це не стільки знання істини, а "життя в істині", не тільки слово, а й діло. Саме такими людьми "мудрісного життя" зма¬льовано у літопису й давніх полян. На відміну від ін¬ших східнослов'янських племен, що "живуще скотсь¬кі", поляни стверджували моральний ідеал, намагали¬ся збагнути внутрішній, духовний світ людини, тобто поступово еволюціонують до софійної духовності, що стверджувала почуття сумління, ідеал духовної любо¬ві, милосердя, співчуття і готовності до самопожертви в ім'я іншого. Княгиня Ольга та її внук, майбутній рівноапостольський князь Володимир, продовжили цю традицію і показали своїми діяннями найвищі зразки "благої мудрості".

Однак перед тим, як князювання Володимира відкрило нову сторінку світобачення києво-русів, пе¬ред нами постає ще одна велична і загадкова по¬стать — князь Святослав. У роки його правління Ки¬ївська Русь зосередила основні зусилля на вирішенні зовнішньополітичних завдань. Владі київського князя підпорядковувалися майже всі східнослов'янські землі, балтські та угро-фінські племена. Зміцненню позицій києво-руської держави у Причорномор'ї, Приазов'ї, Поволжі і на Північному Кавказі сприяли перемоги Святослава над Волзькою Булгаріею та іудаїстською Хазарією. Зміцнення держави після походів київсь¬кого князя посилило суперечності між Візантією та Руссю.Зовнішньополітичні успіхи молодої Київської дер¬жави сприяли її широкому виходу на міжнародну по¬літичну арену. Разом з тим вона опинилася в оточен¬ні феодальних держав, що сповідували монотеїстичні релігії. Питання про таку релігію, яка б принесла в країну освіту, книжність, право, нівелювала б пле¬мінні особливості і сприяла консолідації поліетнічної держави, постало і перед Святославом. На жаль, він не зумів піднятися до розуміння внутрішньополітич¬них проблем. А в багатьох випадках безглузді військові домагання були використані Візантією, щоб послабити міжнародні позиції Київської Русі.