Особливості київського християнства

Події, що відбулися після смерті Кия та його бра¬тів, докорінно змінили етнополітичну ситуацію в ре¬гіоні. Середнє Подніпров'я було завойоване і поді¬лене між аварською і хозарською державами. У пер¬шій половиш VII ст. перестає існувати полянське державне утворення і на тривалий час соціально-економічне та духовне життя південно-східних сло¬в'ян визначається владою Хозарського каганату.

На початку свого політичного панування хозари надавали широку автономію як у сфері внутрішнього управління, так і у відправленні релігійних культів завойованих народів. В самому каганаті вільно спові¬дувались різні релігії і тривалий час жодна з них не мала переваги. Тут існувала єдина церковна організа¬ція, до якої дозволялося надсилати єпископів з Візан¬тії, їхнім центром стає м. Дорос (Феодосія), якому підпорядковується Тмутараканська єпархія на Таманському півострові. Звідси християнське віровчення через торговців, ремісників, воїнів і місіонерів про¬никає до полян і безпосередньо до Києва, де існує у формі релігійних общин. Хозарський період історії стародавнього Києва характеризувався толерантним відношенням до інших двох поширених релігій — іс¬ламу та іудаїзму. Як і в столиці каганату Ітилі, де проводилися міжнародні богословські диспути пред¬ставників трьох найвгошвовіших релігій того часу, в уяких брали участь слов'янські першовчителі Кирило і Мефодій, в Києві поряд з християнською співіснува¬ли ще дві великі релігійні общини — іудейська і му¬сульманська.

Наприкінці УІП або на самому початку IX ст. християнська громада Києва будує перший храм св. Іллі, який в подальшому фігурує як соборний у Місті. Його назва певною мірою слугує замінником слов'янського верховного язичницького бога — Перуна.Існування в Хозарському каганаті сильної христи¬янської общини надавало можливість Візантії поси¬лювати свій вплив у південнослов'янських землях, залежних від каганату. Однак впровадження на поча¬тку IX ст. державної релігії в каганаті у формі іудаїзму призвело до ліквідації стрункої системи існування християнства і запровадження його серед язичниць¬ких народів. Більш того, посилення тиску хозарської релігії викликає зростання сепаратистських рухів. На початку IX ст. населення Середнього Подніпров'я звільняється від хозарської залежності. В цілому ж не слід перебільшувати рівень хозарського панування на південнослов'янських землях. Данина місцевих жите¬лів хозарам була суто символічною, а їх релігійна терпимість сприяла співіснуванню різних релігій¬них течій.

До того ж проявилася попередня життєздатність і стійкість соціальної організації східних слов'ян, що реалізувалася в утворенні самостійного державного об'єднання "Руська земля" — основи майбутньої Київської Русі. В перші десятиліття його існування набули поширення політеїстичні культи, але христи¬янство продовжує укріплюватися. Про це є кілька важливих свідчень візантійських джерел. По-перше, патріарх Фотій повідомляє в "Окружному посланні східним архієпископам", що "не тільки болгари звер¬нулися до християнства, але і той народ, про якого багато і часто йде мова..., тобто так звані руси. Поне¬воливши сусідні народи і через те надмірно загорди¬вшись, вони занесли руку на Ромейську імперію. Але тепер і вони змінили еллінську і безбожну віру, якої вони дотримувалися раніше, на чисте християнське вчення і увійшли до кола підданих і друзів, хоча не¬щодавно ще грабували нас, виявляючи нестримну зу¬хвалість; і в них загорілася така жадоба віри і ревність, що вони прийняли пастиря і з великою старанністю виконують християнські обряди". По-друге, наприкінці IX ст. в "Руській землі" організаційно оформлюється церковна структура — митрополія, на чолі якої став болгарин Михаїл (кін. IX ст,). Про цей факт свідчить церковний статут Льва XI (рубіж IX — X ст.), в якому кафедра Русі стоїть на 61 місці. Михаїл проде¬монстрував перед київською верхівкою "чудо" з не¬тлінним євангелієм (поклав його у вогонь і вийняв неушкодженим), завдяки чому, за літописом, схилив київського князя Аскольда (? — 882 рр.) до прийняття християнства.

Необхідно зазначити, що юрисдикція митрополи¬та Михаїла не поширювалася на західноукраїнські землі, які залишалися в сфері впливу західної, латин¬ської культури. До того ж болгарське походження ми¬трополита засвідчує поширення нової віри в Україні з Болгарії', а не з Візантії. Відомий російський дослід¬ник історії християнства в Київській Русі М. При-сьолков (1881—1941 рр.) писав про підпорядкування першої церковної організації не Константинополю, а незалежному Охридському патріаршеству. Як відомо, після прийняття християнства Болгарія домагається заснування автономної архієпископії. В її межах ши¬роко впроваджуються на слов'янській мові писем¬ність, книжність, богослужіння. Значний імпульс процесу утворення слов'янського варіанта християнс¬тва в Болгарії надають учні Кирила та Мефодія. Вони сприяли витісненню з богослужіння грецької мови, заміни її на слов'янську, а також слов'янізації вищого болгарського духовенства. Створена першовчителями слов'ян у Моравії церковна організація стає міцною опорою держави і водночас своєрідною ідеологічною моделлю, яку прагнуть запозичити сусідні слов'янські лідери. З кінця IX — початку XI ст. Болгарська дер¬жава відіграє роль найбільшого осередку слов'янського варіанта християнства, в рамках якого продовжували існувати традиції раннього християнства з його демок¬ратичними рисами і євангелістським спрямуванням. Цю естафету від Болгарії з плином часу перейме Київська Русь і її хреститель — князь Володимир.

А поки що Аскольду, після походу київських дру¬жин на Константинополь у 860 р., вдалося домогтися політичного визнання Русі, а також запозичення хри¬стиянства та церковного управління на рівноправних умовах. Костянтин Багрянородний зафіксував цей факт таким чином: "І народ росів, войовничий і без¬божний, шляхом щедрих дарунків золота і срібла і шовкового одягу імператор Василій залучив до пере¬говорів і, уклавши з ними мирну угоду, переконав стати учасниками божественного хрещення..." Як на¬слідок — вже у 70-ті роки IX ст. в "Руській землі" споруджуються перші дерев'яні храми, виникають перші монастирі, серед яких був і Почаївський, що ніс у собі дещо відмінні традиції чернечого побуту від греко-візантійських і був провідником кирило-мефо-діївського християнства.