Християнство: передумови виникнення, історія, символи, свята.

Кристалізація церковної структури розпочалася вна¬слідок діяльності апостола Павла, що започаткував процес формування професійного духовенства, яке, служачи вів¬тареві, «з вівтаря має частку». А з наверненням до хрис¬тиянства верхівки римського суспільства заможнішали християнські общини, міцнішали між ними зв'язки, зрос¬тав вплив духовенства. На етапі утвердження, поширення християнства в столиці імперії — Римі активно розвива¬лися релігійні асоціації, колегії, братства, які спершу за¬ймалися здебільшого організацією поховань своїх одно¬вірців, а згодом почали влаштовувати спільні свята, обіди тощо. Авторитет їх швидко зростав, уже в 251 р. у Римі налічувалося кілька тисяч християн.

Згодом у християнських общинах виділилися поса¬довці з постійними обов'язками: старійшини (пресвітери), вчителі (апостоли), єпископи, формувалося професійне ду¬ховенство (клір). Решту общинників називали мирянами.

Під опікою єпископів опинилося господарське життя об¬щини, організація проповідницької діяльності, поглиблен¬ня віровчення, розвиток культу.

Наприкінці II ст. общини стали об'єднуватися в тери¬торіальні групи, які очолював старший єпископ (архієпи¬скоп). Саме тоді виникла церква, яка стала опікуватися общинами незначної території, а помісні церкви перейма¬лися справами територіальних об'єднань общин. Очолю¬вали помісну церкву єпископ, архієпископ. Митрополит очолював церкву в межах держави. У цей час увійшов в обіг термін «патріарх», що засвідчує про претензії на світо¬вий масштаб поширення християнської релігії.Усе це спричинило занепад харизматичної общини, про¬повідник, учитель якої обов'язково мусив володіти хариз-матичним даром (учив, зцілював хворих, пророкував). її замінила єпископальна церква, очолювана спеціально по¬свяченими в сан особами, відбулася централізація церков¬ного життя, що засвідчило й відповідний рівень організа¬ції церковної структури.

Розкол у християнстві

Ще від свого зародження християнство не було ідео¬логічно та організаційно монолітним. Певні культові особ¬ливості в різних общинах були зумовлені передусім їх дохристиянськими традиціями. І все-таки тривалий час воно зберігало цілісність завдяки тому, що існувало й розвивалося в межах жорстко централізованої Римської імперії.

Але відцентрові політичні процеси, що розривали Римську імперію, певною мірою позначилися і на релі¬гійному житті. Вони призвели до того, що у 1054 р. хри¬стиянська церква розкололася на дві частини — Схід¬ну, з центром у Візантії, яку в 330 р. імператор Костян¬тин зробив столицею своєї держави, назвавши її Константинополем (у 1453 р. був завойований турка¬ми), і Західну з центром у Римі, яка в 476 р. припинила своє існування, не витримавши внутрішніх соціальних потрясінь (повстань рабів) й ударів варварських (чужо¬земних) племен.

Наявність серед єдиновірного населення двох політич¬них центрів спричинила те, що в лоні християнської церкви на заході та сході почали формуватися різні традиції. Крім того, після перенесення столиці до Константинополя різко почав зростати його авторитет як політичного та релігій¬ного центру. Константинопольський патріарх був наділе¬ний титулом «вселенський» як патріарх усієї імперії, до нього значно частіше почали звертатися духовенство, ми¬ряни за заступництвом перед імператором. Усе це живи¬ло намагання константинопольських патріархів добитися автокефалії — незалежності від Риму.

Явно не мали наміру миритися з таким розвитком подій римські єпископи, вважаючи Рим колискою хрис¬тиянства, найсвятішим місцем світу, посилаючись на те, що сам апостол Петро заснував римську общину, був її першим єпископом, а до її розвитку багато зусиль доклав апостол Павло. Тому на початку XI ст. між Візантією та Римом почалася боротьба за першість у християнському світі. Римські єпископи відкрито стали претендувати на особливий статус, який возвисив би їх над єпископами ін¬ших патріархатів. Крім того, почалось суперництво, по¬в'язане з авторитетністю глав Західної та Східної церков. На межі III—IV ст. серед єпископів Західної церкви став поширюватися титул «папа» (отець), а в VI ст. цим титу¬лом стали наділяти їх главу, який був «єпископом усіх єпископів», тобто очолював усе християнство. Зверхність Константинопольського патріарха папство заперечувало, наполягаючи на тому, що домінувати у християнстві по¬винна Західна церква.

Між церквами виникли й богословські суперечки: схід¬на дотримувалася Нікейського символу віри, згідно з яким Святий Дух походить тільки від Бога-Отця. Західна ствер¬джувала, що походить він і від Бога-Сина (принцип «фі-ліокве» — і від Сина). Східна церква не визнавала і при¬чащання прісним хлібом, посту в суботу, заперечувала це¬лібат (безшлюбність) священослужителів та ін.